Коли б дослідити, як корисно відбився народний гумор у творчості багатьох українських письменників другої половини XIX ст., можна було б написати велику і цікаву монографію, бо ні один письменник не пройшов мимо гнівного і лагідного сміху народу. Але серед усіх письменників другої половини XIX ст. особливо виділяється Степан Руданський, що, будучи добрим знавцем творчості свого народу, зумів проникнути глибоко у сутність українського народного гумору і створити на його основі прекрасний і глибокооригінальний цикл «Співомовок», які в свою чергу здобули величезної популярності серед трудящих мас. Такі його твори, як «Добре торгувалось», «Просьба» (народний анекдот «Лист до архієрея»), «Треба всюди приятеля мати» (народний анекдот «Всюди добре мати приятеля»), «Ахмет III і запорожці» («Лист запорожців турецькому султану») та багато інших прийняв народ у віршованій редакції поета як свої власні.
Як обробляв народні анекдоти Руданський, видно з співставлення народного твору, що поданий у нас під заголовком «Лист до архієрея», з його віршем «Просьба».
Як автор віршованих анекдотів (названі «Співомовки») С. Руданський зайняв своєрідне місце в українській літературі і мав вплив на інших поетів, зокрема вплив цей відчувається на збірнику «Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура 1888 р.».
Немає змоги широко говорити про використання народної сатири і гумору такими визначними письменниками як І. Франко, Леся Українка, П. Мирний, М. Коцюбинський, С. Васильченко і ін. Про це писали і ще будуть написані окремі дослідження.
З не меншою увагою до народної творчості ставляться і сучасні українські письменники. У своїй творчості письменники П. Тичина, О. Корнійчук, П. Панч, Я. Галан, П. Козланюк, В. Минко, С. Олійник, С. Воскрекасенко, Д. Білоус та багато інших вміло користуються гострим народним словом, своєрідно і по-мистецькому переносять особливості народного гумору в літературу. Творчість такого талановитого гумориста, як Остап Вишня, цілком виросла на народній основі. Усмішка народу, його ненависть у ставленні до ворога і добродушність, коли він сміється з дрібних вад людини, проглядають з усіх творів Вишні, якого так полюбив наш читач і справедливо називає володарем сміху.
Окремі записки і публікування української сатири і гумору досить численні і давні. Однак систематична публікація і вивчення розпочинається тільки в першій половині XIX століття. Треба сказати, що окрім фольклористів, любителів народнопоетичної творчості, в справі збору народної творчості активно виступають тогочасні письменники. Так Г. Квітка-Основ'яненко публікує в 1822р. в журналі «Вестник Европы» українські анекдоти. Сатира і гумор друкуються на сторінках видань М. Гатцука, в збірниках і альманахах, які були видані заходами харківських письменників. В 1847 р. кілька зразків народних гумористичних творів надрукував Їв. Головацький у збірнику «Вінок русинам на обжинки». В другій половині XIX ст. не було майже фольклористичного чи етнографічного видання, яке б не публікувало веселих, повних здорового гумору народних творів. Друкують їх у багатотомному виданні П. Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции»..., де II том увесь присвячений казкам та анекдотам. В 1896 р. вийшов збірник «Чорноморські народні казки та анекдоти», підготовлений М. Дікаревим. Значне місце сатирі і гумору відведено в збірнику «Этнографические материалы» т т. І—III, підготовленому і виданому в Чернігові Б. Грінченком.