Якщо цей лист і не був справді написаний і відісланий султану, не так уже й важливо Більш важливе те, що у ньому народ висловив своє ставлення до зайд, до поневолювачів, до іноземних нападників. Адже даремно цей твір викликав такі часті переробки в часи боротьби з інтервенцією 1917—20 рр., а також під час Вітчизняної війни 1941-45 рр.
Читаєш листа запорожців і відчуваєш, як в ньому кипить, пульсує сила народу, що говорить про нескореність, про його віру у правоту і перемогу. Зневага до ворога, насмішка, уїдливий сарказм нищівно б'ють по ворогу. Це документ, у якому найбільше проявилися риси гарячої і буйної натури козацтва і вміння дошкульно висміяти ворога.
Друга ворожа сила, проти якої одностайно боровся народ протягом кількох віків,— польська шляхта, панство, що, скориставшись історичними обставинами, все більше і більше намагалися захопити українські землі і поневолити трудові маси. Гумористичні оповідання, анекдоти і сцени найбільше стосуються тих років, коли український народ здобув велику перемогу — визволився від польсько-шляхетського ярма. Об'єктом сміху виступають здебільшого шляхтичі, вороги українських і польських трудящих мас Адже у пісні, думі, прислів'ї — всюди виступає «пихата шляхта», серед якої було чимало і тих українських панів, що відмовилися від народу, від своєї віри та національності, придбавши собі герби і шляхетські прізвища, які так влучно висміяв народ у анекдоті «Як бог сотворив шляхту». Такими ж пихатими страхополохами виступають ляшки-панки в анекдотах «Панська хоробрість», «Хоробрі шляхтичі» та в гумористичному діалозі «Чого кому бракує».
Деякі гумористичні твори, як наприклад, народні вірші «Їхав ляшок із Варшави» і «Морквяний ляшок» мають майже трьохсотлітню давність, їх зустрічаємо в рукописних збірниках пісень і віршів XVII—XVIII століть. Від часу їх появи ці твори пройшли своєрідну творчу шліфовку і до нас дійшли з багатьма поправками і додатками.
З пізніших історичних подій в народній творчості гумеристично зображені окремі сцени з часів війни 1812 року та збереглись в народі і до наших днів повні їдкоі іронії прислів'я про поразку шведів під Полтавою. Прислів'я ці («Пропав, як швед під Полтавою»),
Але чи не найбільше дісталося від народу внутрішнім ворогам — царю, панству, чиновництву, старшинам, писарям і особливо «духовним пастирям» — попівству. Тут народний геній проявився у всіх видах і жанрах, тут всесторонньо виявилися народні творчі сили.
Ставлення народу до царя проявляється чи в прямо сказаних словах, чи в замаскованій формі, але в усіх випадках висновок один: добре було б, коли б царя і всієї царської машини не було. Класично зображено це ставлення у казці, що стоїть на грані анекдота, — «Калачі». Сюжет твору, викладений у кількох рядках, по-мистецьки сформульований в міцно скованих і ясно спрямованих висловах. Виразно і недвозначно висловлена думка народу про царя в кінцевих рядках:
— А чорти б тебе забрали з царицею і царенятами, з усім царствующим домом!
Такою ж політичною загостреністю відзначається анекдот, в якому Т. Г Шевченко говорить, що на гілку далеко краще було б замість ліхтаря повісити російського царя Відзначимо, що подібний анекдот в російському фольклорі зв'язаний з ім'ям великого російського письменника О. С. Пушкіна. І це зовсім природно: обидва народи однаково з ненавистю ставилися до монаршої персони і в цьому відношенні відчували підтримку обох геніальних поетів.
Так само виявляє народ своє ставлення до царя і придворної знаті в анекдотах, що зв'язані з ім'ям великого російського ученого Ломоносова. Людину знатною робить не царська корона, не титул, а розум, творчість, знання, труд.
У народній творчості не раз виступає співставлення якостей монарха і простої людини І тут найкраще проявляється глибина мудрості простих людей, тверезість, винахідливість, уміння опанувати найскладнішу ситуацію, тут найкраще проявляється простота, сила і гострота розуму у людини праці. Солдат уміло і по-своєму дипломатично обдурює царя, випросивши у нього папірець на вічне користування старою кульбакою. Як виявилося, «Стара Кульбака» — це назва маєтку, і солдат робиться його власником. Простий садівник у розмові з царицею так уміло обігрує слово «прийметься», що «велика государиня» не помічає тонкої, їдкої іронії, яку вкладається в оцінку діяльності всієї державної машини. Наперекір придворним писакам, які підносили царський образ до божества, народ у своїй творчості знижував монаршу особу не тільки до рівня земних людей, а ставив вище царя людину-творця, людину розуму, людину праці.