Дід такий радий, що вона знайшлась, та давай з радощів танцювать. Та такечки танцював мало не до вечора, так що як він угомонився, то вже пора було й додому повертатися, бо хоч ми, правда, й рано виїхали, але ж поки ниву знайшли та поки дід перетанцював, що треба було, то й вечір настав. Так ото ми з дідом поміркували і поїхали додому, радіючи, що нива знайшлась. Приїздимо, а дід (сказано мале, слизькоязике) і почав дітям розказувати, яка з нашою нивою оказія трапилась.
На другий день вранці поїхали ми знову орати свою ниву. Приїздимо, дивимось — лишенько, нема нашої ниви, хтось і справді вкрав, тільки наголоватки понад шляхом зоставив.
Як заголосить же дід (він малим дуже плаксивий був), як зарида, аж волосся в'яне, так жалібно голосить та примовляє:
— Ниво моя, білокопитенька (вона в нас таки була білокопита), світе мій балухатенький, доле моя плескатенька... Що ж ми тепер будемо робити? На чім же ми тепер будемо хліб сіяти?
— А що ж будемо робити? — розважаю я його. — У нас піч здорова, припічок широкий, адже дарма гуляють, то там і посіємо: худоби у нас є чимало: дві кози та двоє цуценят, все худоба легка, печі не розвале, от ми ними й заоремо та посіємо хоч гречку, вона любить тепло.
Угомонився дід і нічого, тільки, хлипаючи, після плачу клепки з голови повихлипував.
Приїхали додому. Заходився я, змайстрував станок для четверика; для кіз ярма, бо то ж рогата скотина, а для цуценят хомути, бо то вже худоба грудниста. Запріг цуценят у колішню, а кіз в перед; причепив поперед кіз сіна, а козам до хвостів хліба. Рушив. Кози пнуться за сіном, а цуценята за хлібом, та так ото і тягнуть, і батога не треба. Заорав ними піч, припічок і округи припічка — боже ги мій, скільки ріллі! Радість така, що аж ніде було дітися. Коли я кинувся сіяти, аж у нас і гречки немає, баба по празниках замість насіння полузгала; треба було їхати на базар купувати.
Не довго думавши, сів дід охляп на свого верхового їжака (дід дуже був скупий і жалів одежі, бувало сіда охляп на їжака, то штани скида, залишає дома, щоб потом не пройшли), а я запріг Лису в голоблі від старої повозки (у нас була кобила сім день довга і три дні лиса і колись, ще не за моєї пам яті, була повозка, так повозки вже давно нестало, а голоблі остались, то я й їздив на них). Так ото, кажу, запріг Лису в голоблі і поїхав з дідом на базар. Дід всю дорогу знай гарцює на своєму їжакові, звісно молоде, а я собі повагом трюхикаю. Приїздимо. Ходимо ото ми по базару, питаємо по крамницях гречки, коли дивимось — якийсь чоловік носить у мішку нашу ниву, продає. Ми впізнали, та до нього й відібрали.
Купили ми гречки, привезли ниву додому і поклали її на тім місці, де й була. Дід залишився стерегти її, щоб хто вдруге не вкрав, та взяв на всіх чотирьох углах позабивав здоровенні паколи. Думка, бачите, була така, що хоч і схоче хто вкрасти, то чорта з два зірве з паколів. Так, ото, кажу, дід зостався ниву стерегти, а я поїхав додому, бо треба було гречку засіяти; ще тоді якраз наші індички були тільні, вже на днях ходили, то треба було доглянути. Приїхав додому, засіяв гречку, так вона як зійшла, як зацвіла!... Глянеш, мов море синіє! А кіт (що то за кіт був!) ходе по ній та мед збирає та в бабині горшки зливає.
Тієї ж ночі у нас потелились індички, і баба дуже рада була, бо вона в нас любила парене молоко, а ми квасне; то бувало, баба парить, парить по селу, а ми з дідом киснем, киснем у запічку. На другий день вранці забрав я індичок і всю худобу з собою і поїхав до ниви. Баба розсердилась, що я індичок забрав, так я їй сказав, що ми з дідом проведемо з поля аж додому залізну трубу і будемо лити молоко їй звідтіля. Вона й згодилась. Так ми і зробили, прямо таки провели трубу аж у самісіньку хату. То бувало пооремо до обіду, а в обід випряжемо худобу, деяку пустимо на пашу, а цуценятам сінця підкинемо, бо вони ще були малі, пастись не вміли, самі здоїмо індичок і ллємо молоко в трубу, воно й біжить аж додому; а баба там щось поїсть, а що не поїсть та зливає в пусту хату (у нас, знаєте, через сіни була пуста хата); як наллє вже повну хату, тоді дає нам знать. То ми з дідом поїдемо на базар, купимо гарбуз, та дід, стане в однім кутку (прямо забродить у сметану), а я — в другому, тоді зачиняємо вікна й двері і кидаємо один на одного гарбузом, та так ото і б'ємо масло. Як уже воно зіб'ється, тоді відчиняємо вікна, сироватка стече, а в хаті повнісінька хата зостанеться одного масла. Сиру нема, бо з індичого молока таки сиру ніколи не буває.
Забрали ми ото свою ниву, сіли відпочивати, коли дивимось — а по дорозі кнур і бугай ідуть злигані та ремигають. Спіймали ми їх, запрягли в ярмо: кнура в підруку, а бугая в борозну і почали волочить. На той час якраз з одного боку по дорозі їхали «золотарі» з бочками; вітер якось подихнув від них, кнур як почув — та до бочок, ще б нічого, коли б він один. Він рветься, а я його все здержую, коли ж тут з другого боку череда підійшла, а бугай як побачив, так прямо удержу нема. Та так ото — кнур до бочок, а бугай до череди як нап'ялись, і перервали ярмо.