Заволочили ми ниву своєю вже худобою. Далі взяли поорали понад тією трубою, що молоко лили, та засіяли просом, щоб хто часом не добрався до труби, думка, бачите, була така, що боятиметься заблудитися у просі (а просо здорове мало бути, бо ще воно в мішку було, то вже чимале було). Зійшла наша нива — рівна, як вода, та густа, як кожух. Посіяли ми з дідом над шляхом та й чекаємо, щоб швидше нива поспіла, щоб разом усе скосити, зібрати та тоді вже й додому їхати. Сидимо, коли ось баба з дому пише: «Чого ви мені молока не ллєте? Влийте трохи на сьогодні та й самі приїздіть, бо гречка спіє». Дивуємось ми з дідом — що б то воно значило, що молоко не доходить додому.
- А ходім, лишень, — каже дід, — понад трубою, тепер жара, залізо розпеклось, може вона де розсохлась, а молоко додолу тече.
Взяв я косу, а дід граблі, щоб дома гречку скосити, і пішли понад трубою, а віз і чисто всю худобу залишили в полі. Доходимо до проса, аж уже й просо поспіло, пора косить. Доходимо ближче, дивимось — а край проса вовк прогриз дірку в трубі і п'є молоко. Так ось чого воно в баби молока немає, думаємо ми. Підкрався я ззаду, та як кину косою — хотів його зарізати, а коса — шкоберта та кіссям
Вовка по спині. Вовк як плигоне в просо, кїсся й заплуталось йому в вовну. А дід:
— Туйго, Гривко!
Гривко як припустивсь за ним, а дід граблями навздогін, граблі й заплутались у хвіст Гривкові. Вовк тіка, тягне косу та й косить, а Гривко доганя, тягне граблі та громадить. Уже аж у тім краї коса од вовка обірвалась, і вовк сховався на шляху, а Гривко, загубивши його, вернувся назад та, біжучи через косу, зачепив її граблями і приволік назад.
Прийшли ми додому: одрізав я скибку гарбуза, помантачив косу і почались жнива. Як понажинали ми тієї гречки та як понаставляли кіп у печі! Глянеш у куток, то й горшків звідтіля не видно і котові ніде пройти; а з гречки мед так і тече: видно, кіт не весь зібрав, як цвіла.
— Ну, — каже дід, — підемо ж ми та складемо просо в копиці, бо в валках воно пересохне.
Пішли. Доходимо до проса, дивимось — а його вовки їдять. Я хутчій до них, а дід вернувся додому за долотом, щоб застрелить котрого. Та де тобі! Поки я добіг, вони просо поїли і порозбігались. Дід, правда, стрельнув навздогін, але ні одного й не влучив — каторжні вовки хитрі, біжать та хвостами затуляються. Ну й як ти його влучиш? А воно ось як діло було. Той вовк, що ми прогнали від труби, зрозумів, що коли йти до труби молока пити, то треба й варту брать із собою. От він забрав своїх товаришів чи родичів і привів до труби. Кинулись до труби, аж у ній молока нема, так вони спересердя накинулись на просо, бо як воно ще росло, то молоко як бігло по трубі (труба ж ішла через саме просо), то роса з молока й сідала на просо.
Побідкались ми, побідкались, та нічого було робити, пішли до ниви, думали косити, якщо поспіла. Доходимо, дивимось — коло нашого воза ціле озеро стоїть, а по ньому індички плавають. «Що ж це за озеро! Де воно взялось?» — питаємо ми один одного. Заходимо на ниву, аж вона чисто випашена, тільки стерня зосталась. «Це вже хтось худобою випас»,— думаємо собі. Заходимо далі, а звідтіля коропи — шубовсть у воду. Роздивились ми, аж то коропи випасли, бо так від самого озера аж до ниви лапи короп'ячі й знать; а глянули по ниві, так і зуби короп'ячі на стерні знати. А то, бачите, ми як пішли додому, то худобі й забули води залишити (вода була в мішках на возі), а тоді була жара,
Індички захотіли пити та попрокльобували мішки, вода вибігла, й зробилось озеро. А тут і коропи не забарились розплодитися.
— Ну, — каже дід, — наробили вони нам шкоди, нароблю й я їм.
Та взяв зсукав з яшної полови аркан і давай коропів накидати. Котрого не накине за шию, то він, бідний, попокрутиться, поки вирветься — і шкіру на в'язах позносить, і ракотиці на ногах позаламує, а дід усе його держить. І отакечки, з серця, мало не всіх коропів перекалічив.
Нічого вже будо далі чекати, забрали ми худобу й віз і поїхали додому, бо треба було гречку змолотити. Ідемо ото ми додому, доїхали якраз до половини дороги або й ще далі, вже недалеко й двір наш починався, дивимось — баба кривим індиком обідать нам везе (то в нас були індики дійні, а то ще один був кривий; ми його зоставляли дома, баба ним дрова, воду, обід нам возила). Зустріли ми ото бабу недалеко від своїх воріт і сіли під возом обідати. Баба нам того дня борщу й пирогів вивезла. Насипала баба борщу в миску, а дід взяв один пиріг і давай його ламати, заклав у колесо між шпиці та як навалиться-навалиться грудьми на той пиріг, аж віз котиться, а пиріг не подається. Ми з бабою бачимо, що він сам нічого не вдіє, та взялись придержати воза, а дід знову заклав той пиріг між шпиці та зо всієї сили як повернув, так аж шпицю з маточини вивернув, а пирога таки не здужав розломити, — сказано, ще мале. Став дід і дивується, що, здається, свіжий, а розломити не може. Дивимося ми на той пиріг, аж він у одному місці тріщину дав. Я тоді взяв ту шпицю, що дід вивернув, затесав з неї клина та в тріщину обухом як загнав, той пиріг як репне, а звідтіля вовк як виплигне, та через діда, та просто в борщ, аж хвиля по мисці пішла. Я мерщій рятувати, та де то вже... Поки знайшли каната на возі, він плавав по мисці, поки й утопився. Коли дід заглянув у пиріг, а каторжний вовк чисто ввесь сир виїв... А то, знаєте як ми ниву орали та лили молоко через трубу додому, вовки прогризли ту трубу і пили молоко; ото якось одного молоком і втягло в трубу, він і поплив аж додому, а дома баба хоч цідила те молоко, але не додивлялась, а цідилок був рідкуватий. Вовк проскочив крізь цідилок і попав у сир; потім баба його разом з сиром і вклала в пиріг (вона вже була старенька, недобачала). Так ото такечки ми пообідали і поїхали додому.