Приїздимо додому, а тут якраз дощ випав; от дід і каже (він хоч ще малий був, але в хазяйстві знав добре):
— Складемо гречку в стіжок хоч на комині, молотити зараз не будемо, бо мокро, а краще ходім заволочим просище (де вовки просо поїли), чи не буде хоч падалиці на другий рік.
Заволочили ми з дідом просище, дід ліг, а я його за ноги поволочив добре по просищі, просо зараз же й зійшло; а тут як ударять морози! Що його робити! Давай ми його кожухами та свитками вкривати, щоб не змерзло! І що ж? Під свитками просо нічого собі було, а під кожухами вошва виїла. Скосили ми те просо, привезли додому і почали міркувати, де його скласти. У нас було дві клуні дуже добрячі, обидві були небом вкриті, що й горобців усіх видно було в стрісі, коли ж обидві були битком набиті, в одній два ціпа висіло — обидва наші, тільки без капиць — баба якось розласувалась та наварила холодцю з капиць, — а в другій борона стояла (у нас хоч і була борона, але ми нею не волочили — колись хворіла на зуби і чисто всі зуби повипадали, а діло було під старість, то молоді й не виросли). От ми поміркували і склали на току.
Склавши те просо, думали було гречку змолотити, коли кинулись до неї, аж вона чисто попріла. Бачите, у нас на горищі ще за діда-прадіда жила квочка з курчатами; як склали ми ту гречку на комині, вона й почула носом крізь стелю, і почала стелю гребти — думка була аж до гречки добратися; от вона греблась, греблась, догреблась до очерету та баче, що далі вже не сила, та, з серця, взяла й плюнула; воно пройшло крізь стелю і потекло прямо на греччу; вона затекла й попріла. Давай ми тоді з дідом ту гречку по печі розстеляти та сушити. Висушили, склали в стіжок — уже на другім місці, — щоб пакосна квочка вдруге не нашкодила, думали на другий день змолотити таки її.
Тієї ночі лежимо ми з дідом коло проса, стережем, щоб горобці не порозтягали снопів, лежимо ото ми під стіжком і ведемо розмову про те, що як змолотимо ми своє просо, то буде його стільки, що й не перелічим. Коли це як піднявся вітер, як почав крутити, як почав рвати наш стіжок з усіх боків... Лишенько, думаю собі, пропало просо! Схопив я мерщій вила, наставив проти вітру, та що ж? Обсковзнеться по вилах та прямо до стіжка і почне лютувати. Баче тоді дід, що я сам нічого не вдію, мерщій побіг у хату, взяв порожній лантух (і додумався ж!), став за стіжком і притаївся. То оце бувало вітер як дмухне до стіжка, дід і наставе мішок, він зопалу — в мішок; дід його мерщій зав'яже та як візьме коліньми в мішку товкти! Товче, товче, аж поки весь до решти витовче. Тоді знову наставляє мішок проти вітру і як надме повен, то знову товче, що йому аж нудно там стане. І от так дід товк та й товк той вітер, аж поки весь перетовк. Як же зовсім стихло, тоді ми знову полягали під стіжок. Але ж і дав дід прочухана тому вітрові! Так його помняв, так понівечив, що не було його, мабуть, з місяць. Довго десь боки в його свербіли, бо як прийшлося вже те просо в млині товкти, то він бувало навернеться до млина, впізнає той мішок з просом, в якому дід його товк, та драла далі; так що ми мусили їхати на базар купувати вітер для млина. Бувало, купимо його мішків з десяток, привезем до млина, та я сяду з мішками поперек млина, випускаю вітер, а дід товче; то поки вітру хватить, доти й товчемо, а нестане, тоді знову їдемо на базар по вітер. Поки перетовкли просо, то дід аж шкіру на колінках пообтовкував, бо якраз тоді ступи були, а товкачів не було, так він коліньми товк (у нас, правда, свого млина не було, дід язиком молов так м'яко та багато, за день намеле стільки, що й за тиждень не збереш).