Выбрать главу

— Поможи мені, — просить матка-бджілка, — я тобі за те дам улік меду.

- Ні, мені допоможи, — перебив ведмідь. — Я дам три вулики.

«Що ж, — думаю собі, — хто собі ворог? Хто більше дає, тому й допомогти треба». Як узялись ми з ведмедем за ту бджілку, як узялись — аж пір'я з неї посипалось, і так подужали.

Дав мені ведмідь три вулики меду: забрав я їх і пішов далі сірників шукати. Ніс, ніс я ті вулики, аж душно мені стало. Піднявся на гору до ставка, думав було води напитися, коли до неї — замерзла. Дивлюсь я — такечки вище на горі лежить гребля на траві, проти сонця гріється, а навколо неї верби — одна на одній ростуть... На вербах груші так і гойдаються, та пахучі такі, що аж оскома на ніс сідає. Одчахнув я одну гілку, обтрусив груші і давай нею цюкать лід. Цюкаю та й цюкаю — не бере, товстий дуже; я тоді зняв свою голову з шиї, взяв її за вуха, цюкнув удруге і пробив ополонку. Покуштував трохи води — вона кисла (бачите, лід був товстий, воду вітром не продувало, вона й скисла). Взяв я один вулик меду, розпустив його в ополонку, покуштував — ще кисла: розпустив ще один — ще кисла; розпустив я третій, — покуштував — солодка. Як допався я до неї!.. Пив, пив, аж упився. Потім підібрав груші, наївся і пішов огню шукати.

Іду. Дивлюсь — стоїть стовп, а на тому стовпі чоловік кривими зайцями хліб гарманує, солома додолу падає, а зерно там залишається: іду я повз нього і сміюся, а він, побачивши мене, теж сміється і питає:

- Чому ти, — каже, — смієшся?

— Того, — кажу, — що смішно. А ти чого?

— А я, — каже, — того, що ти, мабуть, на хрестинах був, то там і голову забув.

Я — лап за голову, а там тільки шия. Згадав я тоді, що я її на льоду забув... Пити дуже захотілося, так я, як пробив лід, то мерщій допався до води, а голову поклав коло ополонки, то й упився, а п'яному вже не до голови було — пішов собі огню шукати, а голова на льоду осталась. Вернувся я до річки по свою голову, а моя голова що зробила? Поробила собі вербові ноги і ковзається по льоду. Ганявся я за нею, ганявся, аж язик пересох. Та де то вже! Хіба її доженеш?! Так я видумав — лід підпалив. Лід згорів, вербові ноги теж згоріли, я тоді спіймав голову і надів на шию.

Зійшов я з тієї гори на балку, оглянувся назад — а до того ставка сила птиці поназліталась. Далі дивлюсь — та птиця понапивалась води (а вода з медом) і повпивалась та так понад берегом і спить, аж хропе. Вернувся я, набрав тієї птиці та кругом поза пояс понатикав і пішов. Спустився знову в балку, вітерець балкою як подихнув, та птиця як попрочумувалась, та вся разом як полетить і підняла мене вгору. Летимо ми та й летимо, вилетіли вже вище неба. «Лишенько, — думаю собі, — там же заєць огню жде». Далі бачу, що непереливки, та давай її висмикати з-за пояса. Повисмикав усю до одної та як упав на небо, аж воно заторохкотіло. А печінки, як ті горіхи, витрусились з мене і порозкочувались по небу. Впав ото я та й лежу. А тут де не взялись миші, унадились, завелись у мені і вже почали кубелка мостити. Я тоді бачу, що не жарти, схопився на ноги, вони як пороснули з мене — ціла отара.

Прочумався я трохи, прибрав на місце печінки, глянув на всі боки — дивні-дива. Чого там тільки нема!.. Тут тобі стоїть сад, на однім дереві сніг росте, уже порозпукувався, тільки б треба було, то він уже й готовий: на другім — дощ росте всякий — і дрібний і лапатий — то вже, бачите, коли якого треба; а аж на самому версі — мряка (може, з тієї мряки й дощ росте — не знаю); далі, теж на дереві, мороз росте, та такий лютий, аж тріщить. Походив ото я там трохи, а вже як розісміливсь — пішов далі. Заходжу в якийсь двір, глянув — а там повнісінько майстрів. В однім місці ковалі грім кують, в другім — блискавку крешуть, в третім — вітер та бурю гонять; далі такечки на відшибі калік лагодять. Зайшов я до них, попросив, щоб мені руки приправили. Вони, спасибі, не довго й гаялись, приправили і нічого за те не взяли. Посеред двору величезна хата з вітром стоїть і чисто вся в дірах; діри ті заткнуті шматтям. До тієї хати приставлено стерегти старого-престарого та сліпого діда, щоб не одіткнулась яка затичка; щоб хто на пакість не одіткнув; та так він і ходить: ото мацає, мацає, поки сам ненароком зачепе за затичку і одіткне її. Вітер як дмухне звідтіль — та дме та й дме, аж доки дід не намацає ту дірку та не заткне.