Приїхали любі гості
З радістю до нас,
Небагато — триста тисяч.
Повний тарантас.
Бенкетують та регочуть,
Сіли за столи
Та силоміць на Вкраїні
Сватання зняли.
З ними всівся пан Петлюра,
Ейхгорна віта,
Що збулась його щаслива
Гадана мета.
Та й п'ють собі, веселяться,
Аж чарки дзвенять...
А робочі і селяни
Стежать і не сплять.
Прислухались — аж Вкраїну
В неволю дають,
Скоропадського — катюгу
Гетьманом беруть.
«Хай же буде день щасливий!» —
Ейхгорн виклика:
«П'ю за гетьмана, панове!»
Петлюра зника...
«Хай же буде самостійна
Вкраїна у нас!
Хай же буде гетьманщина,
Щаслива для нас!»
Пили, пили, веселились,
Полягали спать...
А тим часом комуністи
Не згаяли час.
І зібрали вони своїх —
Славних партизан,
Загриміло — загуділо,
Бережися пан!
Прокинулись гості вранці,
Хміль голови рве.
Нема вина, суха чарка
У горлі дере.
Та й бігають по подвір'ю:
— А де ж тарантас?
Де Ейхгорн, де пан Петлюра,
А де ж гетьман наш?!
ОЙ, ЩО Ж ТО ЗА ШУМ УЧИНИВСЯ...
Ой, що ж то за шум учинився?
То задумав пан Петлюра ожениться.
Та й засватав собі пані дуже горду.
Що плювала і плює йому в морду.
Залицявся хоч і сам він до неї,
Та засватала Антанта дуралея.
І зібралась на той шум панів сила,
За варшавські столи всі посіли.
Ой, пили ж ті пани мед-горілку,
Молодий же лизав там тарілку.
Ой, складались пани всі по грошу,
І златали йому чин хороший.
Став дурко молодий генералом;
Загигикав, аж кров вся заграла...
Та як впав же він на помості,
Побив, потрощив собі кості.
І ШУМИТЬ, І ГУДЕ...
І шумить, і гуде,
Петлюра пана веде;
«Оцей мені панок польський
Самостійність здобуде».
Обізвавсь польський пан:
«Ласий тут земельний лан!
Ой, поділимо, Петлюро,
Цю земельку пополам».
«Що ж, ділить, так ділить», —
Симон йому бубонить:
«Здирай з хама першу шкуру,
Я на другу маю хіть».
Селянин неборак,
Як почув, що буде так, —
Схопив вила ще й рушницю,
Пригадав, що він козак.
Як сказав, так зробив:
В домовину положив
Пана-ляха та Петлюру —
І хоть би хто затужив.
Взяв він пана і Петлюру
У залізнії тиски,
І здавив, аж затріщали
У союзників виски.
ЯК ПРИЙШЛИ ПАНИ-ПОЛЯКИ...
Як прийшли пани-поляки на Вкраїну,
Хтіли воювати,
А як всипав їм Котовський,
Почали тікати.
Ой, тікали табунами,
Мов ті дурні вівці,
Ми ж їх гнали бияками
По нашій дубрівці.
Ми ж їх гнали бияками,
Лупили по спинах:
«А то тобі Україна,
Вражий панський сину!»
Пан Пілсудський з переляку
Вийшов на дорогу,
Не попав він на коня
Та сів на корову,
Та й питає замісника:
— А що там сі діє?
— Тікай, тікай, пан вельможний,
Бо більшовик біє!
Ой, тікав же пан Пілсудський
До свої Варшави,
Та й продав він свої капці
За гладушик кави.
ТО НЕ ХМАРУ, ТО НЕ ЧОРНУ...
(Кобзарська пісня)
То не хмару, то не чорну
Вітер підіймає,
То Пілсудський свою шляхту
На раду скликає.
То не вовки-сіроманці
Виють-завивають,
То грабіжники-шуліки
В палац поспішають.