Скільки платиш своїм наймитам за те, щоб собачим язиком каламутити селянство, підіймати його проти влади трудящої бідноти?
Скажи, зраднику! Тільки знай, не панувати панам більш на Україні!
Ми, сини її, бідні трудівники, головою накладемо, а її оборонимо, щоб розцвіла на її вільній землі пшениця, на волі вижата була вільним селянством на свою користь, а не жадібним грабіжникам, кровопивцям, куркулям, поміщикам.
Так! Ми — брати російським робітникам і селянству, як і брати всім, хто бореться за визволення трудящих.
Твої ж брати — польські шляхтичі, українські шкуродери-куркулі, царські генерали, французькі буржуї.
І сам ти брехливий і розпусний, як польські шляхтичі, мовляв, усіх переб'ємо.
Не кажи гоп, поки не перескочиш! Калюжа для тебе готова, новий пане гетьмане з буржуйської, французької та польської ласки.
Не доносити тобі штанів до цього літа. Ми тобі добре боки нам'яли під Коростенем, Бердичевом та Проскуровом. Вже союзники твої залишили Одесу...
Визволена Угорщина простягає до нас братерські руки, і руки пограбованих панами селян Польщі, Галичини тягнуться до твого горла, Іудо!
Геть від нас, проклятий, подавись, собако!
Іменем селян, козаків-українців, командири червоних козаків, отамани:
Щорс, Боженко та ін.».
РОЗМОВИ ПОЛЯКІВ У 1920 РОЦІ
О, полякам як всипали було в двадцятому році, то вони без пам яті тікали. А які, знаєте, інтересні розмови вони вели між собою тоді!
Стоять вони ото в нашому селі, наладились тікати далі, поглядають весь час на шлях та й балакають:
— Ото большевик незносне чолов'єк, то ж но помисліць — сам голе, босе, карабін на мотузку, а так цясно біє!
А другий йому:
— Е, проше пана, уцекали ми без болота і рови, же би зостаться здрови, а терас тшеба уцекаць через гори і доли, ліш би не зостацься без глови!
Коли з червоними воювали поляки, то все сміялись і говорили:
— Пий, пан, млєко, єщо большовицьке войсько далеко.
Коли більшовицьке військо підійшло, то Пілсудський скомандував:
— Панове, по конях!
А один стоїть та й каже:
— А у мене кобила!
— Кобила не кобила, а команда єдна била! Тікай, пан, пшисько, бо большевік близько!
А коли прийшли червоні, то тікали поляки і піші, і конні.
Тоді подає пан Пілсудський команду:
— Ховайсь, пан, за демба!
А їх і за дубом спіймали та чортів так дали, що аж до самої Варшави тікали.
ЯК НАША НЮРКА ТЕЛЯТ ШУКАЛА
В партизанському загоні Альохіна була з нами і Нюрка Койда, сирота. Така маленька, шустра, як метелик.
Коли ми відступали, Нюрку оставили тут, у Кахівці, на дозори. Вона побула днів три і переправилась до нас у Берислав. Приїхала, розказала, що де і як. В боях була завжди з нами.
А під Забір'ям (ще на Київщині) білі стояли за лісом. Треба було дізнатись про їхні сили. Кого ж послати на розвідку? Нюрку. Переоділи її у дрантя, торбу через плече повісили, чубик білий висмукнули з-під хустки, щоб прикрив її бистрі очі, і послали в ліс «телят шукати».
Не було Нюрки довго. Думали, що вже піймалась.
Коли це надвечір щось гуркотить. Дивимось, наша Нюрка мчить у повній бойовій готовності: кулеметна тачанка, на тачанці Нюрка в обнимку з кулеметом, а одною рукою розвіває своєю хусткою й співає: «Мы смело в бой пойдем...»
Не встигла тачанка зупинитись, як ми всі схопили Нюрку на «ура». Підкидаємо, а вона кричить:
— Та спідницю, ідоли, не порвіть!
Хлопці регочуть. Нюрка сміється.
— Ну, а як же це ти відвоювала «максимку»?
— Еге, як?! Відвоювала! Іду я ото лісом, попід кущі заглядаю та мурчу собі під ніс: «А стонадцять чортів, прокляті телята!» (ніби я телят шукаю). Іду, іду — та прямо на тачанку оцю. А біля неї аж троє «телят».
— Стой!
Я й стала, як укопана, та очима кліпаю.
— Чого тут лазиш?
— Та я, дядьку, телят шукаю.
Чую один каже: “Задержать!», а другий: «Та на кой чорт, щеня зінське!» Та як скомандують:
— Ступай за телятами!
Я тоді сміливіше приступаю, роздивляюсь оцю цяцьку, вроді — зроду не бачила. Роздивляюсь, обмацую, а сама слухаю, що вони між собою говорять. А вони й не підозрівають, як самі карти мені й одкрили. Як я вже все вивідала, думаю: «А ну, дай візьму їх «на пушку».
— То що, — кажу, — оце у вас тільки одна така штука? А там, за яром так скільки їх стоїть?.. І всі так пужална свої (дула, значить) попіднімали... А на одному великий-великий червоний платок матлається, аж горить на сонці.