В основі багатьох анекдотів і прислів'їв лежить іронія, що часто переростає в сарказм. Широко використовується в анекдотах гра слів, каламбури. Ледачий циган говорить: «Робить я люблю, але жать та щепить — найбільше». Чи приймуться сади, посаджені там, де проїжджає цариця, питають садівника: «Приймуться», — відповідає він, і саме на двозначності слова «приймуться» тримається в цьому випадку суть гумористичного твору.
Влучна, дотепна відповідь простої людини попу, генералу чи царю часто становить, так би мовити, сіль анекдота. Чумак на глузливі слова купця, що у них дурні продаються, резонно зауважує: «добре торгувалось, коли «тільки один усього зостався». Проста дівчина збиває пиху паничеві відповіддю про осла і м'ясо; селянин на ярмарку на репліку барина «Що мужик — то свиня» відповідає: «Що пан, то й собака, що пан, то й собака».
Значне місце в сатиричних творах займає діалог. Можна сказати, що цим досягається гнучкості, жвавості, динамічності в розвитку і розв'язанні коротеньких, до краю насичених змістом сюжетів казок, оповідань і особливо анекдотів. Живий, енергійний, стислий і змістовний діалог і несподівана розв'язка відіграють у цих жанрах чи не найважливішу роль.
Мова, лексика народного гумору специфічна. Іноді навмисне вжите грубовате слово надає смішного забарвлення усьому творові, викликає усмішку слухача. «Мовчи, боже, а то як хрякну по голові», говорить до бога розгніваний селянин. Такого порядку слова підібрані і в гумористичному листі селян до архієрея про те, що святі (ікони) в їхній церкві постаріли, погорбилися, потребують ремонту або й зняття з ужитку. Речення будуються стисло, економно і експресивно.
Гумористичні і сатиричні твори нашого народу відзначаються гостро-публіцистичним спрямуванням, широтою тематики, влучністю у виборі цілі для сміху. В цих класичних зразках колективної творчості досягнуто максимальної стислості при надзвичайно великому навантаженні слова, яке старанно відбирається і шліфується народом протягом віків. Тому так влучно ці твори б'ють у ціль, б'ють, що називається, без промаху прямо в око.
Записи українських народних сатиричних та гумористичних творів були зроблені ще в XVII ст. Правда, це були здебільшого пісні, як наприклад «Про попадю», «Пісня про сироїжку», різні пісні про пригоди козаків, про попів і монахів. Значний елемент сатири і гумору виступає навіть у найстарішому запису думи про Козака-Нетягу. Цілком у гумористичному плані створені були пародії на думи, записи яких збереглися також ще з XVII ст. Треба сказати, що в давній полемічній драматичній і віршованій літературі широко використовувалися здобутки народної творчості, а сюжети народних анекдотів стали основою для окремих літературних творів. Відомо, що найстаріша (1619 р.) інтермедія Якуба Гаватовича, в якій дійовими особами виступають Климко і Стецько, написана на сюжет анекдота про те, як селянин замість лисиці купив кота в мішку, звідки й пішло відоме прислів'я «купити кота в мішку», що значить придбати якусь річ, не бачивши її. Значні сліди впливу народного гумору помітні на творах талановитого поета XVII століття Івана Величковського, зокрема на таких його віршах, як «На хміль», «На слугу», «На попа», «О жоноцькім розумі» та ін. З народної творчості багато взяли до своїх віршів бурсаки, мандрівні дяки, названі народом «пиворізами». Стихія народної сатири і гумору широким потоком хлинула в бурлескно-травестійні твори XVII—XVIII століть.
У новій літературі використання письменниками народної сатири і гумору було ще більш інтенсивним. Це виразно виступає уже в творчості І. Котляревського, найважливіші твори якого («Енеїда», «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник») тісно в'яжуться з народною творчістю, зокрема з народними піснями та анекдотами.
Письменники першої половини XIX ст. з великим інтересом ставляться до фольклору, уважно збирають і вивчають його та широко і часто використовують у своїх творах. За сюжетами народних анекдотів було написано чимало драматичних і віршованих творів. Дух українського народного гумору надто відчутний у творах М. В. Гоголя, батько якого також писав українські водевілі на сюжети народних анекдотів. Один з перших українських байкарів Лев Боровиковський значну частину своїх «байок і прибаюток» написав також на народні сюжети. Його байка «Свій дім — своя хата» — це літературно опрацьований народний анекдот про полохливого чоловіка, що злякався жінки, заховався під піл і кричав, що не боїться її, бо він господар хати. Цей же сюжет потім опрацював і Степан Руданський.
Творчо використовував народний гумор Т. Г. Шевченко, зокрема часто звертався він до прислів'їв і приказок, які по-мистецьки вплетені в загальну тканину його багатьох творів