Та ярмо трісло, та гей
Каже Гітлер Ріббентропу:
— Завоюєм всю Європу.
А Європа їм в отвіт:
— Ой не буде левом кіт.
Антонеску, фюрер, дуче
На Карпатську лізуть кручу,
А із пекла їм чорти
Простягли свої хвости.
Кричить фашист — караул!
Вночі дружок утонув.
Не в річці, не в озері,
А в дворі в колодязі.
Що у нашому селі
Дружно в колективі:
Навіть старі жінки з кіллям
Фріців молотили.
Тікай швидше, Антонеску,
Тікай хоч на лижах;
Як доженуть партизани,
То дадуть по крижах.
Привезли фашисти пана —
Пан для нас — як той хомут.
Заявились партизани —
Пану їхньому «капут».
Кряче ворон на осиці,
Виє пес на мості;
Де не глянеш — на Вкраїні
Скрізь фашистів кості.
Дон, Дніпро, і Буг, і Прут...
Ох, і пруть фашисти, пруть!
Скільки їм не перти —
Не втекти од смерті.
Жити хочеш, клятий кате? —
Не дамо й години.
Все рівно кістками ляжеш
Під самим Берліном.
Ходить Гітлер коло броду
Та шукає переходу;
На прохід не попав, —
Як собака, пропав.
З чемоданами, узлами,
А не з автоматами,
Фрічаки уже з Берліна
Закивали п'ятами.
Скалить Гітлер зуби-кості,
Бачте, як він озвірів!
Як піткнеться до нас в гості —
Зостанеться без зубів.
Гітлер Геббельса спитав:
«Де тепер наш східний вал?»
Промовля Геббельс сльозами:
«Вал той котиться за нами».
Вийшов німець в дальню путь,
Бачив переправу,
Чи то вліво драпонуть,
Чи тікать направо.
Біжить фашист через гору,
Комарі літають,
Він тікає та кричить:
«Рус бомби скидає!»
Гітлер булки захотів
З нашої пшениці,
Замість булки ми дали
Фюреру по пиці.
Заспівали гітлерівці
Жалібної пісні,
Щ|о прийдеться їм глотати
Сухарики прісні.
Їхав Гітлер в дальню путь
Та й наткнувся на капут —
Ні прикмети, ні слідів,
Щоб на світі не чадів.
Сухий дуб, сухий дуб,
Сухая гілляка,
Згинув Гітлер окаянний,
Як рудий собака.
Забрали німці чуть не всю худобу у селян. І все їм мало, все питають та допитуються:
— Чи у вас ще багато скотини?
— Та є ще досить,— з серцем відповідають дядьки.— У нас староста така скотина породиста, що кращої й не знайдеш. А як з поліцаями — так ще ціла череда буде.
Недалеко від міста Бердянська, на березі степової річки Обіточної розкинулося велике село Партизани.
Ось що трапилося в цьому селі в роки Вітчизняної війни. У вересні 1943 року фашистські війська під натиском Радянської Армії тікали з приазовських степів. Одного разу в село заскочила машина з фашистськими розбійниками. Вони хотіли пограбувати колгоспників.
Фашисти зупинилися серед села. Кругом ні душі, лише на загаті сидів дідок Оксентій. Такий собі маленький, глухуватий і підсліпуватий дідок.
— Ей, ти! — закричали на дідка фашисти.
Дідок почув і сміливо підійшов до машини.
— Кажи, як село називається? — запитав перекладач.
— Га, що?!
— Село як зветься? Застрелю! — загорланив перекладач.
— Ага, село. Партизани, Партизани зветься,— сказав дідок.
— Партизани?.. Партизани?..— заверещали на машині фашисти. Загурчала машина, і лише курява піднялася на вигоні.
Бачте, як добре, коли село гарну назву має!
Високі в СРСР пороги на фашистські ноги.
Не чіпайте нас, фашисти кляті, бо не будете знати, куди й тікати.
Кому нашої землі схочеться, той під нею скорчиться.