Дід Панас мовчав, та вмішалася в цю справу баба Секлета:
— Ой, ой, ой, наш любий батюшечко, що йому достається за це діло. Сорок років гризу його за цю табаку, погризіть ще ви, батюшко, може поможе.
— Щасливе у вас юнацтво: ні з якою нечистю не маєте справи. Взимку й клуб, і театр, і кіно, і читальня. А ми ще мали справу із чортами, із відьмами. Посміхаєтесь. Так слухайте.
Ото бувало, товчешся, товчешся, як гаманюка, на поденщині до пізньої ночі, а потім кілок у руки, та й гайда.
Іду отак я одного разу, вночі по вулиці, а за мною свиня —«хрю, хрю, хрю, хрю». Пройшов одну вулицю — біжить, пройшов другу — біжить. «Та що це за бісів батько?» — думаю. Пройшов третю — біжить. Вирішив — відьма.
Зайшов я за ріг вулиці, і тільки що вона наблизилась, я її кілком як дав, то вона повернулася й хода.
Розповів я і своїй дівчині, та й батькові, коли прийшов додому, як я відьму частував.
А на ранок батько будить: «Вставай, Іване, будемо дорізати нашу свиню, бо їй хтось так розбив рило, що вона більше одного дня не виживе».
Так то буває.
Ой, у селі на Поділлі
Дзвонять дзвони у неділю,
Дзвонять дзвони, аж гудуть,
Люди в церкву щось не йдуть.
Піп Варлампій з тої скуки
Кадильницю бере в руки
Та по церкві з нею шарить,
Як той шуляк в небі парить.
По всіх кутках заглядає,
Ніби мухи виганяє.
Повернув він свою пику
На жінок купку невелику.
І кивнув він бородою,
Як кінь від мух головою.
Та й подався до вівтарю,
Як віл у свою кошару.
Треба було б починати,
І пора б уже кінчати.
Та діло це не годиться,
Бо з дяком нічим ділиться.
Та й задумав ухитриться,
Чудотворцем претвориться.
Вломив воску він кусок,
Здійняв з стіни образок,
Умить скрутив грубу свічку
Й заніс ніччю у криничку.
Повернувся сам додому
І не каже це нікому.
Та й до ліжка — роздягнувся,
Ліг, закашлявсь, осміхнувся.
«Чудеса твої, о, боже,
Тут напевно допоможуть».
От і рано чуть на зірку
Батя будить свою дівку:
— Встань, Олено,
Та й не спи-но
В діжку воду наноси-но!
Дівка встала, захиталась,
Взяла відра та й подалась
І приходить до криниці,
Щоб набрати тут водиці.
Над криницей нахилилась,
З переляку чуть не вбилась.
Відра падають додолу,
А сама бігом додому.
Та й прибігла до попа
З переляку чуть жива:
— Ой. ти, матінко моя!
Чудо боже є у нас!
— Що з тобою, ти небоже?
Яке чудо бути може?
Що ти, п'яна та чи що же?..
— Ой, не п'яна і ніщо же,
А плаває образ божий!!!
Піп з повагою встає,
Архимудію бере,
За дзвонарем посилає
До криниці поспішає.
Задзвонили усі дзвони,
Позбирались сгарі жони,
Ліплять свічки до криниці,
Піп звелів зробить каплицю...
Сповістили архірея,
Зібралася попів зграя,
Всі читають і співають
І це чудо вихваляють.
Нарід став туди товпиться,
Щоб води тої напиться.
Сліпих, кривих обмивають,
Та чогось не помагає,
Лише батюшка Варлампій
Все кишеню набиває.
* * *
Появились люди вчені,
Розказали, що й до чого,
Ані чуда, ані бога,
Ані признаку до того.
Скачуть гави по дорозі,
Лайнак розгрібають,
А супроти бідняк з попом,
Йдучи, розмовляють
Про псалтиря, про біблію,
Про святих діла.
Піп тут глянув, а вщент гава
Лайнак розгребла.
«Подивись на це творіння,
Рабе Миколаю,
Не оре воно й не сіє, —
Житницю збирає.
Правду писано в писанії»..
Піп своє товкмачить,
Мов бідняк того не чув,
Не чув і не бачить.
«Може, й правда, — бідняк мовить, —
Про давнє забудем,
А про нове, яке сталось,
Давайте обсудим:
Хто працює, тепер пишуть,
Тому хліб жувати,
А таким, як ви, панотче,
Лайнак розгрібати».