ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИКАЗКИ
Взяло, як глитая за живіт.
Надів куркуль сірячок, вдає, що він біднячок.
Спродується, як куркуль перед колективізацією.
Прийшлося куркулю голоса у півня позичати.
Була в куркуля одна пісня, і ту підлабузник перейняв.
Куркуль лисом підшитий, а псом підбитий.
Радий піп і кошеня охрестити, та не несуть.
Бог остався з попом удвох, а люди їх кинули.
Доспівався піп до пустої церкви.
Дзвониться, та тільки у поповому вусі.
Бог за їдока не йде.
Попівський мішок продрався, а зашити нікому.
Стали попівські дзвони хуже дутої макітри.
Не врятує попа алілуя.
Кому сміх, а кому сльози
ЯК МИХЕЙ КУЗЬМИЧ НА КУРОРТ ЇЗДИВ
Прийшла до нас у село бомага, щоб назначить одного чоловіка на курорт. По правді сказати, ніхто там і не був і поняття не мав. Це діло давно вже було. Ну, думали, думали, кого назначить, і зупинились на Михеї Кузьмичі. Але треба це собранієм оформити. Зібрались люди, стали міркувати. Люди балакають отак собі, один одного назначають, бо ще не знали, що то за курорт. А голова сільради й каже:
— У нас є кандидатура; як понаравиться, хай іде, — і вказує пальцем на Михея.
Всі підняли за нього руки, а він перелякався здорово та до громади.
— Не хочу, не поїду я, я чоловік слабий, я не годний туди!
А його таки якось умовили, вибрали та ще й сказали:
— Не турбуйтеся, Михею, ми твою бабу забезпечимо, дров привеземо, порося дамо.
Ну, він згодився. Але прийшов додому, знову стала його баба гризти, взяла його знову недовіра, але вже пізно. Поплакали вони обоє, посумували, і мусив поїхати.
Побув він там місяців два, подобалось, видно, таки. Листи писав такі, що держись! То тоді, як на другий рік прийшла знов путьовка, то Михей Кузьмич вже сам звернувся до зборів.
— Ну, й помучився я там, люди добрі, два місяці, але як прийде ще одна бомага, то посилайте мене, так і буде, постою ще раз за обчество!
ЯК ДІД САНЬКО НА ДНІПРОГЕС ЇЗДИВ
— Ну, приїжджають одного разу до нас шефи та й кажуть: «А дайте-но такого діда нам, щоб був і настоящий ударник, і щоб старе життя пам'ятав, бо хочемо ми його,— кажуть, — повезти на Дніпро, де станцію електричну строять, щоб, — кажуть, — міг власними очима все подивитися, зі старим життям порівняти та й вам потім про все розповісти».
Ну, тут відразу всі й гукнули: «Діда Санька Гайдамаку, то такий, що все побачить і все розкаже!» Ну, раз таке діло, раз, значить, шана така мені від нашої колгоспної громади вийшла, то треба, значить, подякувати та й в дорогу збиратися. Бо, треба вам сказати, що й самому мені хотілося побачити, що там люди будують, бо чув я з газет, що то станція та з думки самого нашого Леніна будується.
Ну, отож, кажу, вийшов я перед громаду, зняв шапку, вклонився та й кажу: так і так, спасибі, кажу, добрі люди, що вшанували старого, постараюсь, говорю, все там розузнати і роздивитись, щоб розповісти вам все достоменно, аж ніби ви самі там були. І вам, говорю, спасибі, товариші шефи, ви наші робочі, що дбаєте про нашого брата, мужика, і хочете йому світа показати, спасибі велике, говорю, граждани дорогі...
Ну, на другий день, значить, і в дорогу лагоджусь. Стара, значить, курку мені спекла, масла наклала (ну, але треба вам сказати, що не люблю я масла, не визнаю я його за харч; сало я люблю, знаєте, ну отож і наклав сам собі сала доброго, твердого, ще тогорічного, бо люблю старе сало, міцне таке, знаєте). Ну, то ото зібравсь я штиблети нові надів, піджак і штани нові, навіть перед дзеркалом крутнувся, а тоді вже і машина підкотила по мене: «Так і так, — говорять, — товаришу Гайдамака, шановний Олександр Максимович, поїдемо, — говорять, — на вокзал». Приїхав я на вокзал, а там іще один, такий вроді як я, делегат од громади. Ну, познайомився я з ним, но все-таки найголовніше попереду.
Приїжджаєм, нарешті, і до тої станції. Вигружаємось. А приїхали вночі. Глянув я — мати моя! — вогню на півсвіта хватило би. Електрика, значить. А шефи нам і кажуть: «Ето, говорять, тільки, строїться, і вже стільки вогню, а коли построїться станція, то тут, що тих зір у небі, стільки вогню буде». Ну, думаю, оце діло! А я го сиджу вдома і не знаю, які дива на світі робляться. А на другий день возять нас усюди. Та го-го, що я вже тоді не побачив! І переказати тяжко. Ходжу день, ходжу другий, ходжу третій, а воно ще не все: що не крок, то нова штука, та така штука, що не знаєш, що сказати, така вона мудра та дивна. Ну, а робочі все возять нас та все говорять: «Дивіться, дивіться, — говорять, — товариші колгоспники, ви наші дорогі, це все для вас, — говорять, — і для всього трудящого народу такі дива будуються».