А потім нас на фотографію знімали. Сидимо ми, значить, мовчимо, а тут нас вроді як під прицел беруть різними апаратами. Ну, я й кажу своєму компаньйону, що теж разом зі мною приїхав, — так років під сімдесят йому: «Синок, — говорю, — ти що думаєш, що ми так ото наглухо сидим тут. Та ж то назавтра вся Росія і Україна будуть знати, що от привезли товариші робочі, шефи наші, двох колгоспних дідів, щоб вроді як контроль від всього народу, що от будується не що-небудь, а справжня електричеська жизнь для нас. От як, — говорю,— дєло виходить. Так що ми з тобою, — говорю, — тута все одно як представники, які від колгоспного народу до робочого народу, і щоб правильно розуміли нас товариші робочі і всі прочії люди, то ж тримай голову вище, і груди веселіше, щоб знали, що є іще кріпка сила у нас і що товаришам робочим, будівникам нашим, ми теж віддячуємо завжди».
Задумала бабусенька
На світ подивиться,
Посилає дідуся
До лікнепу вчиться.
— Пожалій мене, старого,
Облиш свої жарти,
Хіба ж таки в мої роки
Учитися варто?
— І старі й молоді
Мусять усе знати,
Як не підеш до лікнепу,
Іди геть із хати!
Бачив дідусь, що біда,
Кричить дуже баба.
— Та піду вже, не кричи,
Чортова нахаба!
Пішов же він до лікнепу
Та все бабу лає:
— Сама сидить, як той пень,
А мене ганяє.
Посадили за стіл діда,
Дали йому книжку.
— Бери, діду, та учись,
А не сиди нишком.
Вчиться дідусь Явдоким,
Про їжу не дбає
І на сором молодим
В лікнеп шкандибає.
Дивується люд увесь,
То немало й дива,
Вже культурний наш дідусь,
йде до колектива.
Він працює вже щодня,
Де й розум береться,
А бабуся сидить дома
І не зворухнеться.
— Годі сидіть, бабусенько,
Іди лиш між люди.
Гнала мене у лікнеп,
Ходім до колбуду!
Як почула це бабуся,
Трохи й не зомліла.
— Цур тобі з тим колбудом,
Я ще й не говіла.
Як закричить тут дідусь
І тупнув ногою:
— Як не підеш, розведусь,
Запишусь з другою.
Злякалася бабусенька,
Що ж робити буде:
- Не пишися із другою,
Веди до колбуду.
У колбуді йде кіно,
На екрані миготить,
Дід читає, а бабуся
На все горло реготить.
— Піду ж і я у лікнеп,
Годі вже дрімати.
Із тобою в колектив
Піду працювати.
Вже культурні дід і баба,
Усе розуміють.
Стали церкву обминать,
Уже й не говіють.
Сидить Настя на печі,
Комин підпирає.
Вечеряти вже пора —
Василя немає.
«Увалився, мабуть, він
Десь на посиденьки
І буде там цілу ніч
Точить витребеньки.
Мені сумно вже самій,
Докучило й ждати»...
Аж у сїнях двері рип —
Василь серед хати.
Сердитою Настя тут
З печі обізвалась:
— Де ти довго так бродив?
Насилу діждалась.
— У сільраду дядьки йшли
Я до їх припрягся...
Там писались в колектив —
І я записався
Настя — в комин кулаком,
Наробила крику:
— Якби сила, я б тобі
Списала всю пику!
Записався, то й працюй,
Не піду й ногою
І не буду говорить
Я більше з тобою!
Завертілась, як млинок,
Плигонула з печі
Та Василя кулаком
Прямо межи плечі.
— Оце тобі колектив,
Будеш його знати!
Та прожогом до дверей —
Хотіла тікати.
Розсердився і Василь,
Бо кулак дошкулив,
Ганчір'яку з лави - хоп,
В ноги їй пожбурив.
— На якого дідька ти
Збила оцю бучу?
Бо я теж як розхожусь,
Тебе одчубучу!
Лає Настя Василя
Щодня і щоночі,
Колективом вибива
Усі йому очі.
Василеві байдуже —
Ходить працювати,
Залітає і в лікнеп,
Щоб розуму взяти.
Восени раз Василь
Додому приходить,
Одчиняє ворота —
Йдуть за ним підводи.
Стоїть Настя на порозі,
Не зна, що й казати,
А підводи підійшли
Прямо аж до хати.
— Іди, Насте, лиш сюди,
Годі вже свариться!
Поможи мішки ізнять —
Ото все пшениця!
І на тих підводах є
Дечого багато,
Тепер уже буде в нас
Цілу зиму свято.
А там іще привезу
Сіна і полови,
Бо теличку нам дають,
Діждемо й корови!..
У хату він увійшов,
На стілець сідає,
Із кишені з піджака
Газету виймає.
— А ну, йди лишень сюди.
Я покажу диво:
В колективі як живуть
Скрізь люди щасливо!
На малюнку подивись:
Божкова Одарка.
Це ударниця давно,
Хороша доярка.
Ось дівчата прошлий рік
У Москві бували —
Це ланкові буряків,
їх преміювали!
— Та годі вже, не кажи! —
Настя побіліла.
Жаль їй стало Василя,
Трохи не зомліла.
— Прости мене, любий мій,
Що я проклинала.
Нахилилась, обняла
І поцілувала.
— Будем тепер ми удвох
Щиро працювати,
І буду я у лікнеп
Часто забігати!
Уже Василь бригадир,
Ланковою Настя,
Не чекали вона й він
Собі цього щастя.