Для того, хто пише її історію, це означає, що побіч винотовування й провірювання самих фактів, він мусить при кожному з них ще мозолитись розшифровуванням псевду, бо кожний бієць УПА, від Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем. Умовини підпільної боротьби з таким безоглядним тоталістичним режимом як націонал-соціялізм та большевизм, змушують революціонерів міняти свої псевда у висліді чого одна людина виступає в різних етапах боротьби, під різними псевдами, або й вживає різних псевд у той сам час. (наприклад: інж. Роман Шухевич - відомий зразу як "сотн. Щука", як Головний Командир УПА, стає відомим як "ген. Тарас Чупринка", як Голова підпільного уряду України, Генерального Секретаряту УГВР - під псевдом "Роман Лозовський", а як Голова Проводу ОУН - під псевдом "Тур"). Розкриття псевда дозволене тільки після смерти даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі. (При тому інтересно зазначити, що українські революціонери з Осередніх та Східніх земель, з правила не бажали собі розкривання їхніх псевд навіть у випадку їх загибелі.) Ізза цього чимало командирів покищо мусить реєструватися в історії тільки їхніми псевдами.
Крім цього, з конспіративних причин, так у фронтових звідомленнях УПА як і в підпільній літературі не подавано структури УПА і дуже часто навіть назв частин УПА, що звели даний бій. Багато документів дій УПА в воєнній хуртовині пропало, багато акцій взагалі залишились поза реєстром.
Не дивлячись на всі ті труднощі, з яких мусять випливати згадані недотягнення нашого начерку історії УПА, ми, спираючись на публіковані вже в Краю документи та додаткові інформації деяких учасників боротьби, рішились дати його до рук загалу, щоб, крім усего іншого, заохотити тих, які можуть додати певні доповнения, чи уточнення подати їх, заки ще час вспіє затерти їх в їхній пам'яті. Бо нашим обов'язком є - передати майбутності якнайточніше записані сторінки тієї великої героїчної епохи нашого народу, що називається історією УПА.
Частина І: Німецька окупація України
***
"Весь порив великих ідей українського націоналізму та вся сила динаміки української Революції знайде своє втілення в українській революційній армії, яка повстане в боротьбі цілого озброєного народу, дасть йому силу й перемогу та понесе ідеї Української Революції, - свободи народів, - поза межі Рідної землі".
(Із "Військових Постанов" ІІ Великого Збору ОУН, квітень 1941 р.)
"... Як над Україною загули мотори важких бомбовозів, а хати здригнулись від реву гармат, прийшов короткий і змістовний наказ:
- В ряд ставай, щоб не було запізно!
Бо не волю довгождану несли в Україну зі заходу чужі полки, а наругу і нову руїну. Згаром попалених хат змазував багряні написи: "Єдіная, Савєтская..." божевільний маляр і брунатною гряззю виводив нові, чудацькі літери: "NUR FÜR DEUTSCHE".
І зловіщо зашуміло над хатами:
- Не хлібом-сіллю, а кулею брунатною гада вітай!
Оживились діброви. Зашепотіли ліси і привітно прийняли в свої обійми новітніх коліїв. Вклонились їм високі дерева й закрили їх своїм віттям перед очима ворога.
У землянках, у тіні кріслатих дерев чистили повстанці кріси й гострили шаблі. А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрикував в останнє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом.
Це українські повстанці розплачувались з катом-наїздником, за грабіж української землі, за стогін болісний катованих батьків і братів, за сльози зневажених матерей і сестер, за збиткування безжалісне над дітьми малими. За руїну.
... Не при станках на чужині, на галерах новітніх, тужливі пісні невольничі співаючи, право на долю раба купувати нам. Отут, у лісі, де дощ змиває голову, а буйний вітер кучері розчісує, а свист куль замість колисанки, отут наше життя. Буйне, вільне, юнацьке! Не зігнем ми по рабськи карк, не схилимо голів у ярма!"
(З підпільних писань)
1. НІМЕЦЬКА ПОЛІТИКА СУПРОТИ УКРАЇНИ
Історія німецько-українських взаємин 1941-1944 рр., - історія плянової, безпощадної грабежі України та жорстокого винищування українського населення німецькими окупантами, з одної сторони, і, з другої, безкомпромісова революційно-збройна боротьба українського народу проти німецьких окупантів, яких він поставив нарівні з московсько-большевицькими наїзниками, - це дуже повчальна й аж надто переконлива відповідь на закиди, ставлені українському народові нашими національними ворогами, про патронування й піддержування німцями українського самостійництва та про українське германофільство й вислуговування німцям.
Правда, апріорної ненависти до німців, до часу приходу німців в Україну, в українського загалу не було. Навпаки, українці, перебуваючи самі в стані національного поневолення й приниження, співчували боротьбі німецького народу, яка аж до 1939 р. провадилася під кличем урівноправнення та скинення дискримінаційних постанов версальського договору, подиктованого тими самими, які апробували теж незаконне поневолення Польщею захїдньо-українських земель. З цим співчуттям в'язалися сподівання, що німці, борючись за рівноправність та суверенні права своєї нації, матимуть повне зрозуміння, а то й піддержуватимуть таку ж саму боротьбу інших народів, в цьому випадку українців, тим-більше що тут ішло про боротьбу проти спільних ворогів. Та таке наставлення є таким "германофільством", як, наприклад, "америкофільством" німецького народу є його сьогоднішні сподівання, що Америка піде війною проти червоної Москви і поможе Німеччині привернути собі її державно-національну суверенність.
Але, і ті сподівання українського загалу не знаходили опертя в німецьких плянах супроти України. Звичайно, широкий загал не міг знати дійсних замірів німецьких керівних чинників, бо вони їх дбайливо приховували. Та впарі з цим - німці не виявили ніколи й свого позитивного ставлення до українських самостійницьких змагань. Німецька преса й публіцистика збувала цю тему мовчанкою, а коли вже виїмково заторкнула, то тільки на те, щоб - звернути увагу німців на багатства української землі.
Коротко перед самою війною появилася в Німеччині книжка "Ukraine" видана др. Ляйббрандтом (автором її був правдоподібно Кожевніков). Зміст цієї книжки це - пригадка про багатства української землі і переконювання, що першими господарями української землі були пранімецькі племена готів, українську державу оснували германські племена зі Скандинавії і та держава існувала лише доти, доки германська панівна верства не розплилась у слав'янському морю. Висновку не подано, але він насувався сам: Україна, мовляв, жде й сьогодні, щоб німецька вища раса прийшла і володіла нею...
Болючим ударом по всяких сподіваннях українців на німецьке співчуття було становище німецького уряду в справі Карпатської України зимою 1938/39 рр., - ота несподівана беззастережна, відверта піддержка німцями мадярських загарбницьких затій. Та це пробував загал виправдати як тимчасове рішення, вимушене конечністю з'єднати собі мадярів в обличчі другої світової війни.
Та вже перші місяці побуту німців в Україні переконали загал, що воно не так. Бо й ворожість німців до акту 30 червня 1941 р. виявилась швидко не ворожістю до "одного надто радикального українського середовища". Захопивши всю Галичину німецький уряд проголошує негайно - прилучення Галичини до польського "Ген. Губернаторства", а вслід за цим іде подарування німцями південно-західніх земель - Буковини, Басарабії і т. зв. Трансністрії, - Румунії.
Ціль таких потягнень була ясна: південно-західніми українськими землями німці платили румунам за їх участь у протибольшевицькій війні. А Галичину вони прилучили до польського генерал-губернаторства для того, щоб так скріплювати українсько-польську ворожнечу й підсичуванням та виграванням українсько-польських конфліктів невтралізувати протинімецьку боротьбу обох поневолених народів. Не треба було бути політиком, щоб бачити це, бо при німецькій політичній грубости це само впадало в вічі. Про це говорило ясно хоча б спровадження вже в перших тижнях на галицько-українські землі польських поліційних частин та явне протегування польського елементу в Галичині, при одночасному намаганні перекинути українські поліційні частини та українську адміністрацію з Галичини на польські терени.