Та й тих, яких зaлишено на українських землях "в інтересі німецької господарки" обложила німецька окупаційна влада такими важкими повинностями праці та "контигентами", які нагадувати могли лише найгірші роки большевицької окупації.
Вже осінню 1941 р. визначили німці українському селянству "контінгент", - примусову здачу хліба, за який плачено йому горілкою та грішми по такій ставці, що практично це була тільки примусова виміна хліба на горілку. Контингенти були надзвичайно високі і здирані безпощадно карними відділами так, що вже зимою 1941-42 рр. в гірських околицях Карпат і на Поліссю, а весною 1942 р. на Підкарпатті настає голод. В скорому часі на дно господарської нужди скочується теж Волинь і багаті на хліб простори Наддніпрянщини.
Не меншим тягарем як контингенти лягають на плечі селянства "лігеншафти", тобто оперті на панщизняній повинності селян німецькі державні фільварки. Створені давніше большевиками радгоспи і навіть колгоспи німці перебирають на українських окупованих теренах як свою державну власність, переіменовуючи їх на "лігеншафти", настановляють у них німецьких та польських директорів, а місцевих селян зобов'язують до примусової, звичайно зовсім безплатної праці на тих фільварках. На цю новітню панщину гнали німецькі посіпаки селян разом з їх кіньми, якщо вони в селян були, та господарським знарямям в той сам час, коли їм треба було працювати на власному полі. Через те селянам доводилось в час пильних робіт працювати днем на панщині, на "лігеншафті", а в ночі на власному полі, бо за нездачу визначеного контингенту з власного поля, німецька влада карала дуже жорстоко.
Така німецька політика супроти України й українців, - глумливе заперечення національних аспірацій провокативним парцелюванням української території в ділянці державно-національного життя і цілковите обезправнення українського населення, безоглядна економічна експлуатація, грабіж і здирства в економічній ділянці, - переконала скоро все українське населення, що заклик до самооборонної боротьби проти німецького окупанта це не забаганки максималістичної групи, але - єдиний шлях, що його вказує здоровий політичний глузд і одночасно інстинкт самооборони по-варварськи винищуваного населення.
І тому то, навіть незалежно від пропагандивно-роз'яснювальної акції ОУН, українське селянство спалахує тут - то там бунтами проти німецьких посіпак: в селі Піддубцях на Полісі під час праці кинулись на чотирьох польських вислужників, що знущались над ними, і розшарпали їх на місці; на фільварку біля Сарн, селяни, доведені до одчаю знущаннями, кинулись з сокирами на німецько-польських посіпак і зарубали не лиш директора лігеншафту, але й усіх його помічників; в Тучині на Косттопільщині вбито німецького "ляндвірта", що зі садизмом знущався над українським населенням, та його помічника, голову місцевого району. Таких випадків було в 1942 р. більше.
Не диво, що вже весною 1942 р. ОУН стрічається в низах з вимогою переходу до загального збройного спротиву. В документах революційної боротьби тих часів читаємо, що вже в травні 1942 р. районовий провідник ОУН на Костопільщині М-ко вимагає від Проводу дозволу організувати партизанський загін, який охороняв би українське населення Костопільщини перед знущаннями німецької адміністрації та відбирав би від німців пограбоване ними селянське майно. Таку ж вимогу ставлять учасники політично-пропагандивного курсу активу Житомирщини в квітні 1942 р., звертаючи увагу на те, що коли цього не зробить ОУН, тоді повстане інша революційна організація, яка зробить це, або спалахнуть по Україні самочинно селянські повстання.
Так то, політична пропагандивно-роз'яснювальна акція та революційна дія ОУН з одної сторони і жорстока загарбницько-експлюатаційна політика німецьких окупантів супроти України й українського населення з другої довели до того, що вже після одного року побуту німців в Україні політично-психологічна мобілізація українського загалу до активної протинімецької боротьби була завершена і провід українського революційного підпілля міг переходити до третього етапу боротьби, - до організування і дії збройного рамени українського народу, - Української Повстанської Армії.
2. ВІД ПОЛІТИЧНОЇ МАНІФЕСТАЦІЇ ДО ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ
Вже реакція нацистівської Німеччини на проголошений 30 червня 1941 р. маніфест відновлення української державности, реакція, яка виразно заговорила про вперту ворожість нацистів до справи української самостійности, мусіла довести до посилення протинімецької боротьби українських самостійників в політичній ділянці та перекинення її теж в ділянку збройного спротиву, німецьким окупантам. Та це останнє, - перехід до збройної боротьби - не прийшло і не могло прийти вже в перших тижнях, ні навіть в перших місяцях німецького приходу на українські землі з, таких причин:
1. Кадри українських повстанських частин треба було щойно організувати. Україна переходила під німецьку окупацію в зовсім іншій ситуації, як наприклад Польща, Франція, чи Югославія. Там - це було вислідом звичайної війни двох самостійних держав, з яких кожна мала свою власну, добре зорганізовану й модерною зброєю вивіновану армію і коли Польща, Франція, чи Югославія не встоялись у фронтових боях, то частини їхніх армій могли безпосередньо переходити в підпілля й боротися проти окупанта збройно далі, міняючи лише фронтову тактику на партизанську. І, якщо навіть декотрі з них переходили до партизанки посередньо, демобілізуючись наперед і щойно згодом знов мобілізуючись до збройної боротьби під новим політично-військовим керівництвом, то й тоді до диспозиції того керівництва стояли попередньо вишколені кадри військовиків, - бійців, підстаршин і старшин, з недавніми членами генеральних штабів та головного командування включно. А побіч цього, до диспозиції були теж заховані запаси зброї, амуніції ї навіть військового умундурування. Завдяки цьому, в тих країнах партизанська збройна боротьба й могла виникати вже в перших днях німецької окупації, як безпосереднє продовжування фронтових боїв у нових формах, чи як безпосереднє нав'язання до недавніх фронтових боїв.
Нічого з цього не мала Україна: ні, хоча б решток, своєї власної вчорашньої армії, ні, конечних для збройної боротьби з так грізними противниками як нацистівська Німеччина та большевицька Москва, вишколених військових кадрів, головне ж старшин, ні захованих власних магазинів зброї, амуніції, умундурування, чи хоча б ліків. Усе це треба було щойно організувати. Польща, як відомо, за час окупації західньо-українських земель до військових старшинських шкіл і взагалі до військових вишколів допускала тільки надзвичайно маленьке число українців. Українське ж вояцтво з Червоної Армії, попадало в німецький полон, де їх нацисти масово винищували голодом як непотрібний і небезпечний для себе елемент, а в рядах Червоної Армії вони стояли весь час під терором і пильним доглядом московських політруків, які ненавиділи українських націоналістів ще гірше, як німців.
І навіть тих можливостей скорого організування своєї армії не мала Україна в 1941 р., яку мала вона в 1917 чи 1918 рр., коли то по розвалі Росії на східньо-українських землях і Австрії на західньо-українських землях у моменті проголошення Української державности до диспозиції українського уряду стояли сотки тисяч українського вояцтва вчорашніх російських та австрійських армій, яке зараз же в повному узброєнні й умундуруванні могло переходити в ряди української армії.
Кадри українських збройних сил для боротьби проти німців і проти большевиків в 1941 р. мусіли рекрутуватися з перебуваючого в той час під німецькою окупацією українського населення, отже елементу військово майже зовсім сирого, який треба було щойно вишколювати та озброювати від самого початку зброєю - здобутою на ворогові.