2. В своїй протинімецькій і протибольшевицькій боротьбі в час другої світової війни український нарід не міг спертись навіть на мінімальну допомогу ззовні. Відомо ж що збройна боротьба проти німецького окупанта в Югославії, Франції, Польщі спиралася на ефективну допомогу і своїх політичних та військових центрів, які перебували поза засягом сил Німеччини під опікою Англії й Америки, і на безпосередню допомогу Англії, Америки й навіть СССР .Звідтіля, шляхом парашугних десантів, одержували югославські, французькі та польські підпільні військові частини зброю, амуніцію, ліки і, що найважніше, так потрібне добре вишколений командний персонал. В такій ситуації мож було без більшого ризика починати збройну боротьбу навіть при деяких браках на місцях, будучи певним, що ті браки заповнить парашутним шляхом аліянтське летунство. Такого постійно діючого запілля не мали й не могли мати українські повстанські частини. Вони мусіли весь час спиратися тільки на власні сили і тому провід українського резистансу мусів дуже реалістично ставитись до організування й виступу українських збройних відділів.
3. Крім військової підготови треба було перевести теж належну політично-психологічну підготову українського загалу до протинімецької боротьби. Бо і в цій ділянці, в ділянці своєї настанови до Німеччини, український нарід знайшовся в зовсім іншому положенні, як інші европейські народи. Для тих - вже сам виступ нацистівської Німеччини проти їхньої держави говорив про німецькі заміри й ставив перед нами ділему: боротись з німцями, або коляборувати з ними. В Україну прийшли німці не в висліді війни з Україною, а в висліді війни з окупантами України. Цей факт не розкривав, а навпаки, закривав заміри німців щодо України і створював нову, третю можливість: співпрацювати з німцями, як ворогами большевиків, для знищення большевицької Москви в надії, що "ворог мого ворога є моїм приятелем". Ми знаємо, що коли чотири роки пізніше Польща та Югославія опинились в аналогічному положенні, - коли большевицько-московська армія ввійшла на їх територію не в висліді війни з ними, а в наслідок війни з їх окупантом Німеччиною, то і польське і югославське населення - з надзвичайно малими виїмками! - приймало її як визволителя зпід Німеччини і співпрацювали з нею. Тож нічого дивного не може бути в тому, що й загал українців апріорно був наставлений до німецької армії як до свого визволителя.
Таке наставлення могло існувати тимбільше, що німці старалися весь час якнайбільше приховувати свої заміри та свої пляни щодо сходу Европи і зокрема своє ставлення до справи української державности. І сам Гітлер у своїй промові з приводу вибуху німецько-совєтської війни не заторкував ні словом тієї справи. Для тих, які знали дійсні заміри німців, це було доказом, що й починаючи війну з Росією німецькі нацисти не думають поступатися чимнебудь в користь поневолених Москвою народів; та для тих, які хотіли бачити в німцях своїх союзників у боротьбі проти большевицької Москви, це було піддержанням надій, що німці таки нічого злого проти самостійницьких змагань поневолених Москвою народів - не затівають.
Переломовим моментом для настроїв українського населення в відношенні до німців мусіла бути реакція німецького уряду на Акт 30. червня 1941 р. Так воно й сталося. Та гостроту цього перелому послабила на деякий час постава проводів опортуністичних, - а всеж таки українських, - середовищ, які стали запевняти український народ, що ця реакція німців є тільки акцією німецьких властей проти провокативного виступу одної екстремістичної групи і в ніякому випадку не акцією проти українського народу взагалі, ні проти українських самостійницьких змагань. Ізза цього, для успішного проведення політично-психологічної мобілізації українського загалу до протинімецької боротьби, яка була конечною передумовою переходу до загально-національного збройного резистансу, треба було відповідного часу, в якому повсякденна постава німців до українського населення в усіх ділянках життя підтвердила б аргументи політично-роз'яснювальної акції ОУН про принципову ворожість німецького окупанта до українського народу та його державницьких змагань.
4. На добавок, сама ОУН, яка мала стати ініціятором, організатором та стрижнем повстанчих збройних сил, мусіла присвятити багато часу й праці перебудові - на західньо-українських землях і розбудові на осередніх та східньо-українських землях, своєї власної сітки.
Конечність основної перебудови сітки ОУН на теренах, де вона існувала й діяла вже до приходу німців, була викликана масовими арештами провідного членства в зв'язку з першим етапом боротьби - проголошенням відновлення української державности, новою політичною ситуацією, яка вимагала повного переходу ОУН в підпілля, та відходом великої частини членства з похідними групами на ОСУЗ. Для характеристики останнього згадаємо, що, наприклад, з похідною групою "Південь" з західньо-українських земель відійшло в південні простори України кругло тисяча членів ОУН.
Тому то, на Першій Конференції ОУН в вересні 1941 р. не приймається постанова про негайний перехід до загально-національного збройного спротиву, але визначається як найближчі завдання:
е) пропагандивно-роз'яснювальна підготова до активної боротьби з німецьким окупантом, розкриття німецьких плянів поневолення і колонізації України. Одночасно така ж акція проти нових намагань большевизації українських теренів, що її проводять насилані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;
є) збір та магазинування зброї;
ж) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.
Для здійснення цих завдань в військовій ділянці Військова Референтура Проводу ОУН творить окремий Краєвий Військовий Штаб під керівництвом Військового Референта Проводу ОУН пор. Дмитра Грицая, - пізнішого ген. Перебийноса, шефа штабу УПА, а опісля під керівництвом сот. Романа Шухевича, пізнішого ген. Т. Чупринки, Головного Командира УПА. З доручення цього КВШ переводяться в стан підпілля та продовжуються започатковані українською владою в червні 1941 р. старшинська школа в Мостах біля Львова та пдстаршинська школа в Поморянах та організуються курси радистів, санітарної служби тощо. Сітка ОУН одержує доручення, щоб кожний провідний член перейшов в найближчому часі щонайменше підстаршинський вишкіл.
Одночасно з цим, дорученням проводу ОУН починають організуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи ОУН, які, втягаючи в свої ряди теж нечленів ОУН, приймають скоро загально-національний характер. Своїм завданням ставлять вони самооборону місцевого українського населення перед сваволею німецьких, большевицьких та польських грабіжницьких банд. Так повстає мережа відділів УНС, - Української Національної Самооборони.
УНС це ще не повстанська армія, - головно в першому році свого існування, - бо її члени не перебувають постійно при зброї, а тільки в випадку потреби беруть її в руки. Все ж таки, вона, як виразний перехід до збройного спротиву та як вихід в організуванні активної боротьби поза рямки організації, становить другий етап протинімецької боротьби, етап переходу від політичного спротиву до всенароднього збройного резистансу.
3. ПЕРШІ ВІДДІЛИ УПА І ПЕРШІ БОЇ
Перший відділ Української Повстанської Армії зорганізував на Поліссю в жовтні 1942 р. Остап, військовий референт Краєвого Проводу ОУН на Північно-Західвіх Землях. Правдиве назвисько Остапа - Сергій Качинський; він - син православного священника на Поліссі, колишній старшина польської армії.
Причиною цього, що перший відділ УПА повстав саме на Поліссю було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські "пляцуфкі". На партизанку, як один із найкращих засобів модерної війни, звернули большевики пильну увагу вже від самих початків німецько-большевицького конфлікту. Тією справою інтересувалось так найвище командування Червоної Армії, як і керівні чинники большевицької партії. В висліді цього вже в перших місяцях війни починають появлятися на тилах німецької армії большевицькі партизанські загони. Полісся зі своїми непроходимими мочарами особливо надавалося для партизанських акцій і тому й стає воно головним тереном дій большевицьких партизан. Тут мали свій головний осідок большевицькі партизанські загони Колпака, Медвєдєва, Фйодоровича, Дяді Пєті, Шматовци, Круковци, Максимовци та інші. Поважніших боєвих акцій проти німців вони не провадили, а старалися лише викликати всюди настрій постійної непевности.