Ігор Ільюшин
УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ І АРМІЯ КРАЙОВА
ПРОТИСТОЯННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
(1939–1945 рр.)
ВСТУП
Ми всю свою життєву енергію і політичну діяльність спрямували на оборону польських східних територій. І зараз, помираючи, я дуже радію з того, що це нам не вдалося. Дивлячись на ту страхітливу різанину, яка відбувається в Югославії, уявіть собі, що б могло коїтися зараз на Волині чи у Східній Галичині, якщо б вони залишилися за Польщею.
Проблема, винесена у назву пропонованої праці, досі залишається найдискусійнішою темою української й польської історіографій та найболючішою проблемою сучасних взаємин двох народів-сусідів. Незважаючи на те що минуло вже більш як шість десятиліть після описуваних у книзі подій, чимало українців і поляків не можуть вибачити образ і кривд, яких завдали їхні співвітчизники одне одному під час останньої світової війни.
Добре відомо про те, як переслідувалася польськими урядовцями українська меншина в I і II Речі Посполитій. До сьогодні не загоїлися рани в тієї української людності, яка стала об’єктом депортації 1947 р., відомої під назвою «акція Вісла». У свою чергу польська сторона, і, насамперед, представники старшого покоління, погоджуючись із тим, що українці у минулому насправді зазнали в Польщі невиправданих страждань, стверджує, що «останні несумірні зі злочинами, скоєними стосовно польського населення Західної України Українською повстанською армією в роки Другої світової війни».
Такий стан речей був підтверджений перебігом дискусій улітку 2003 р. довкола трагічних волинських подій, а також заходами по обидва боки українсько-польського кордону щодо вшанування пам’яті загиблих. У спільній заяві від 11 липня 2003 р. з нагоди 60-ї річниці тих подій президенти України і Польщі, вкотре наголосивши на необхідності продовжити пошук історичної істини щодо причин кривавого міжнаціонального конфлікту часів останньої світової війни, підкреслили: «Ми не можемо ні змінити нашої історії, ні відкинути її, не можемо її ні замовчати, ні виправдати, навпаки, ми повинні знайти в собі відвагу сприйняти правду, щоб злочин назвати злочином, оскільки лише на повазі до правди можна будувати майбутнє». Зроблені тоді офіційними Києвом і Варшавою безпрецедентно важливі для взаємного розуміння кроки не поставили крапку в дискусіях між науковцями, але дали серйозний поштовх процесу переосмислення історичних подій.
Слід зауважити, що хоча через низку обставин конфлікт на Волині виявився найкривавішим, а відомості про нього набули останнім часом найбільшого розголосу, військово-політичне протистояння, з одного боку, Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА), а з другого — представницьких структур польського емігрантського уряду і Армії Крайової (АК) у 1939–1945 рр. охопило майже всі території спільного проживання українців і поляків, тобто не лише Волинь, а й Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Надсяння, Лемківщину. Тому ці події доцільно розглядати в комплексі, а також у контексті всієї попередньої історії українсько-польських взаємин.
Власне завдання автор пропонованої читачу книги вбачав у поданні відомої йому інформації про ті події, свідчення про які містяться в українських, польських, радянських, німецьких архівних документах, а також у здійсненні порівняльного аналізу цієї інформації у джерелах різного походження, як документального, так і наративного характеру.
І хоча нам уже доводилося писати про українсько-польський міжнаціональний конфлікт, вважаємо, що його дослідження, і зокрема того, що відбулося на Волині в 1943–1944 рр., знаходиться ще на далеко не останньому етапі, а тому потребує подальшого більш глибокого і всебічного, вдумливого і незалежного від політичної кон’юнктури та власних пристрастей або упередженості вивчення. Адже досі проблемою залишається не тільки наявна різниця в інтерпретації українськими і польськими науковцями одних і тих самих фактів, а й встановлення самих цих фактів: наприклад, якою була кількість українців і поляків, що загинули, а також морально і матеріально постраждалих унаслідок згадуваного конфлікту.
Поряд із відповіддю на питання, яку роль в українсько-польській війні відіграли треті сили (німецька і радянська сторони), для дослідників залишається головним з’ясування історичної відповідальності за людську трагедію керівних прошарків польського і західноукраїнського суспільств. Причому з визначенням цих керівних верств на Волині справа здається, на перший погляд, складною, оскільки в Райхскомісаріаті Україна, до якого нацистами було включено Волинь, на відміну від дистрикту «Галичина» і Генерал-губернаторства, не існувало таких українських і польських представницьких органів, як Український центральний комітет (УЦК), українські допомогові комітети (УДК), Головна опікунська рада (Рада Глувна Опекунча), польські комітети опіки (ПКО), які б репрезентували місцеві українську і польську громади у відносинах з німецькою окупаційною адміністрацією, а отже, певним чином впливали б на них, контролювали і були б за них відповідальними.