Українські політики такого кшталту прагнуть порівнювати міру відповідальності представників обох народів за українсько-польське військово-політичне протистояння в роки війни, а деякі вважають, що роль Української повстанської армії в тих подіях «слід визнати правомірною» і що остання вела «справедливу народно-визвольну боротьбу на своїй етнічній території проти всіх окупантів»[34].
У цих українських політичних колах побутує думка, що якщо поляки вважають, що услід за їхньою підтримкою Помаранчевої революції, а також євроінтеграційних прагнень України автоматично будуть забуті минулі образи, то вони сильно помиляються.
Взагалі, на наш погляд, варто наголосити на тому, що публічне обговорення в Україні проблематики українсько-польського міжнаціонального конфлікту воєнної доби, яка до того часу вважалася суто науковою і була предметом дослідження винятково науковців, не найкращим чином позначилося на позиції деяких українських учених. Вони не змогли не піддатися тиску засобів масової інформації та не врахувати громадської думки. При оцінці цього конфлікту за, так скажімо, «нових обставин» академічне його висвітлення відійшло на другий план, тоді як акцент було зроблено на політичному аспекті проблеми в контексті сучасних українсько-польських відносин[35].
Безперечно, українські історики (не кажучи вже за політиків та журналістів) ніколи не займатимуть схожої позиції щодо зазначених проблем не лише з колегами з Польщі, але й у себе вдома. Не впевнені в тому, що в українській історичній науці існує певний поділ на київську, галицьку, волинську, можливо, ще якісь наукові школи, але представники цих регіонів, поза сумнівом, обтяжені різними стереотипами щодо свого західного сусіда, успадкованими від батьків та дідів, а тому дотримуються і дотримуватимуться завжди неоднакових поглядів стосовно спільного з поляками минулого.
До того ж причину розбіжностей у підходах політиків, журналістів і навіть деяких науковців (однаковою мірою як в Україні, так і в Польщі) до висвітлення проблематики українсько-польських відносин у XX ст. можна пояснити тим, що переважна більшість з них ще не глибоко обізнана з відповідними архівними документами і навіть не прагне до цього, оскільки в оцінці цих відносин знову-таки більше керується згадуваними стереотипами та радше довіряє спогадам своїх рідних, ніж архівам.
Історичні погляди таких «дослідників» цілком відповідають сучасним уявленням про те, що історія як теоретична дисципліна конструюється в популярному сьогодні постмодернізмі як наративна, а отже, різниця між історичним дослідженням і, скажімо, історичним літературним твором-вигадкою вже і не є такою принциповою.
На жаль, до сьогодні в українській науковій літературі з означеної теми зустрічаються праці, автори яких і далі надають перевагу однобічному трактуванню причин конфлікту та мають на меті лише довести провину протилежної сторони або принаймні уникають постановки питання про частину відповідальності за конфлікт, що лежить на українській стороні[36]. Не аналізуватимемо тут цих праць, але не можемо не зазначити, що їхні автори не беруть до уваги навіть виданих десять томів матеріалів «Україна — Польща: важкі питання», котрі є результатом копіткої дослідницької роботи впродовж декількох років українських і польських учених в рамках програми вищезгаданого міжнародного наукового семінару.
Залишилися поза увагою цих авторів також уже названі декілька томів з надзвичайно важливими документами з архівів Служби безпеки України та польського Інституту національної пам’яті. Вони дали змогу на багато подій українсько-польського співіснування у минулому подивитися іншими очима, а деякі питання, відповіді на які раніше давалися винятково умоглядно, завдяки опублікованим свідченням їхніх учасників, — вирішити остаточно.
35
З останніх публікацій, присвячених обговоренню в Україні і Польщі проблематики українсько-польського конфлікту часів війни, див:
36
Такий підхід, зокрема, простежується у працях львівського дослідника А. Боляновського, які містять чимало архівних документів, але описувані події інтерпретуються автором однобічно. Див. напр.: