Тим більше, що навіть деякі з їхніх лідерів та учасників тих подій від певного часу ставили про це питання. Зокрема, у вступній статті до 24-го тому «Літопису УПА» відомий діяч бандерівського руху Мирослав Прокоп написав таке: «Потрясаючі є інформації про знищення кількох сотень українців на Грубешівщині навесні 1944 р., про вбивства представників української інтелігенції в різних містах Галичини, про польських донощиків на службі гестапо й комуністичного підпілля та їхню участь у поборюванні українців. Відомо також, що після того, як частина української поліції на Волині перейшла до УПА, місцеві поляки брали участь у німецьких антиукраїнських погромах. Одначе відомо теж, що на Волині, а місцями й у Галичині, були криваві репресії українців проти місцевих поляків; відомо, що відбулося своєрідне примусове виселення польських осадників з українських земель, жертвою якого впало багато поляків, в тому числі й цивільного населення, непричетного до антиукраїнських виступів... Немає сумніву, що акції взаємного винищування з боку українців і поляків звичайно мали характер “самооборони” і “відплати”, та справа в тому, що жертвами тих акцій падали часто зовсім невинні люди. Цього ніяк виправдати не можна; навпаки — такі вбивства вимагають осуду від обох народів... Обопільна боротьба між українцями і поляками під час війни вимагає від відповідальних кіл обох народів серйозного аналізу й оцінки тієї недавньої трагедії в їхньому житті, щоб лікувати психологічну травму, яка заважає приязним взаєминам між обома народами»[47].
Незмінною залишається позиція сучасної російської офіційної історіографії у трактуванні українського національного самостійницького руху та його взаємин з польським підпіллям. З-поміж останніх російських праць, присвячених боротьбі радянських спецслужб проти польського й українського антикомуністичного підпілля в роки війни, насамперед варто назвати збірник документів у 2-х книгах, виданий у 2001 р. завдяки зусиллям Центрального архіву Міністерства внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща та Центрального архіву Федеральної служби безпеки Російської Федерації[48].
Перша книга містить найцікавіші інформаційно-аналітичні документи НКВС-НКДБ СРСР стосовно діяльності польських, а опосередковано і українських підпільних організацій на території Західної України і Західної Білорусії в 1939–1941 рр., також боротьби проти них. У другій подано слідчі справи, зокрема протоколи допитів польських підпільників, а також власноручно складені ними зізнання.
Згідно з даними НКДБ СРСР, що наводяться в московському виданні, від вересня 1939 р. і до початку другого кварталу 1941 р. у Західній Україні і Західній Білорусії, а також Литві було ліквідовано 568 конспіративних організацій і груп, заарештовано 16 758 членів польського підпілля. На території самої Західної України було знешкоджено діяльність 340 організацій і груп, заарештовано 9949 членів підпілля. Користуючись захопленими польськими архівами, органи НКВС-НКДБ оголосили у всесоюзний розшук 3168 кадрових працівників польських спецслужб та їхніх агентів, з яких 2101 був заарештований[49].
Опубліковані документи дають чимало підстав замислитись над таким питанням: якщо настільки активною і всеохоплюючою була боротьба чекістів з їхніми супротивниками в Західній Україні і Західній Білорусії, то, напевно, масштаб анти-радянської діяльності місцевого польського підпілля дійсно становив серйозну загрозу для встановленого тут у 1939 р. режиму. На це запитання, на нашу думку, можна дати і позитивну і негативну відповіді, кожна з яких матиме рацію.
На перший погляд, вдала агентурно-оперативна робота органів НКВС-НКДБ СРСР проти польських підпільних організацій і масовий характер арештів, здійснених офіційними Москвою і Києвом у їхньому середовищі, можуть свідчити про те, що польські плани з проведення антирадянської боротьби значною мірою залишилися лише на папері. До речі, про ці плани, так само як і про характер завдань, визначених для підпілля польським емігрантським урядом і військовим командуванням, ми радше дізнаємося саме завдяки опублікованим документам радянських спецслужб, а не з добре відомої і малочисленної польської конспіративної документації за 1939–1941 рр., що збереглася в польських архівосховищах.
47
48
Польское подполье на территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939–1941: В 2-х кн. — Варшава — М., 2001.