Чергова зустріч між Філіпковським, його ад’ютантом і майором Погоським з одного боку, і Шатіловим, Хрущовим і Мануїльським з іншого, відбувалася вже десь у будинку, який займало радянське командування. Під час зустрічі Хрущов, не називаючи свого прізвища, представився членом Військової Ради фронту, а Мануїльський — полковником Міхальським. Філіпковський подякував за переданий через «генерала Іванова» дозвіл вступити польським загонам в армію Берлінга і додав, що вже прийняв до виконання наказ про негайне роззброєння. При цьому Філіпковський висловлював надію, що в армії Берлінга його загони будуть озброєні краще, ніж зараз. Він прохав надати йому право сконцентрувати у Львові всі розташовані у різних місцевостях бойові відділи, а також мобілізувати в армію Берлінга решту місцевого польського населення. У цьому праві командувачу АК було відмовлено. Радянські учасники зустрічі заявили, що це порушує загальновійськовий порядок мобілізації у звільнених від німців областях, а тому порядок вступу в армію Берлінга він мав узгодити з представником цієї армії. 29 липня до Львова приїздив заступник командувача 1-ї Польської армії В. Грош, який і мав здійснити всю процедуру передання загонів Філіпковського до її складу[727].
У подальшій розмові командувач АК наполягав на виданні від свого імені звернення до солдатів з подякою за «героїчну боротьбу проти німецьких загарбників, що мала стати легендою для прийдешніх поколінь». Оскільки присутні під час розмови радянські офіцери вважали, що польські загони «ніякої боротьби проти німців не вели, а виступили проти них тільки після того, як у м. Львів увійшли радянські танкові частини», Філіпковському було заявлено про недоцільність видання такого звернення. Від себе додамо, що текст звернення до солдатів коменданта «збройних сил крайових південно-східного регіону» зберігся і, за свідченнями очевидців, його можна було побачити розклеєним на вулицях Львова. У ньому таки висловлювалася подяка загонам АК, «котрі билися з тиловими частинами ворога, послаблюючи таким чином німецький опір»[728]. Якщо це так, то залишається нез’ясованим, чому радянське командування все-таки дало дозвіл на видання польським командувачем цього звернення і яких місць у його тексті торкнулася цензура.
Узагалі, слід підкреслити, що питання про ступінь активності польських загонів у боротьбі проти німців стало одним з найдискусійніших під час переговорів. Радянська сторона звинувачувала Філіпковського у пасивності його солдатів у цій боротьбі до моменту підходу Червоної армії. Польський командувач пояснював це тим, що АК була погано озброєна, а також тим, що за кожного вбитого німецького солдата окупанти вбивали десятки, а іноді сотні поляків, тому командування вважало передчасний виступ безцільним. Радянські військові з цим поясненням не погоджувалися і наводили приклади, коли, «незважаючи на жорстокі репресії, десятки тисяч партизанів України і Білорусії зі зброєю в руках билися проти німецьких загарбників»[729].
Другим дискусійним питанням, порушеним польською стороною, було питання про державну належність Львова. Майор Погоський поцікавився, як вирішуватиметься радянським командуванням ця проблема, оскільки вважав Львів польським містом. Хрущов і його підлеглі рішуче заперечували проти такої постановки питання, вказуючи на те, що, за статистичними даними, всі області Західної України населені переважно українцями.
Автори документа свідчать, що місцева польська людність, з якою їм доводилося зустрічатися в ті дні після визволення Львова, була в основному позитивно налаштована до радянських військ. На їхню думку, враховуючи саме ці настрої населення, Філіпковський вирішив зі своїми загонами вступити до Польської армії в СРСР. Радянські керівники не виключали можливості того, що таку директиву командувач АК міг отримати і від польського емігрантського уряду. Вони повідомляли, що під час розмови зі співробітником 1-го Українського фронту полковником Глінкою стенографістка штабу Філіпковського заявила, що 27 липня останній отримав радіограму з Варшави, в якій польським загонам пропонувалося організовано вступити до армії Берлінга. На цій підставі Хрущов і Мануїльський робили припущення, що польське командування намагалося включити свої організації в армію Берлінга лише для того, щоб зберегти їх організаційно, як вони склалися у підпіллі, з тим, щоб пізніше використати їх проти щойно створеного у Москві тимчасового органу влади нової Польщі — Польського комітету національного визволення (ПКНВ)[730].