На працю Дж. Армстронга написав рецензію один із найвизначніших представників української зарубіжної історіографії І. Лисяк-Рудницький. Висловивши незгоду з деякими, іноді принциповими позиціями американського дослідника, він водночас оцінив книгу як таку, що «залишиться в американській науковій літературі про Східну Європу як вклад тривалої вартости»[64].
Окремих аспектів історії українсько-польського військово-політичного протистояння, а також діяльності українського і польського підпілля в роки війни торкається німецька історіографія. Нещодавно ще порівняно молодий німецький учений Ф. Грелька підготував у Рурському університеті, що в Бохумі, серйозну дисертаційну працю на тему: «Порівняльне дослідження українських прагнень до незалежної держави і німецької політики щодо України в 1918 та 1941–1942 рр.». Великим знавцем проблематики, пов’язаної з діями Армії Крайової на довоєнних польських східних землях, є німецький дослідник Б. Кіарі. Добре відомий своєю фундаментальною працею на тему Голокосту в Україні та, зокрема, висвітленням складної проблематики українсько-єврейських відносин у роки нацистської окупації є ще один історик з Німеччини Д. Поль[65].
Варто також зауважити, що за підтримки Фонду Фрідріха Еберта, Гете-Інституту, Гуманітарного центру історії та культури Східно-Центральної Європи (м. Лейпциг), Інституту гуманітарних наук (м. Відень) в Україні та поза її межами останнім часом пройшла низка міжнародних наукових конференцій, на яких дослідники з Німеччини Д. Поль, Ф. Гальчевські, Ф. Грелька, Н. Фрай, В. Їльге, Ф. Тьєр, С. Трьобст та інші в контексті німецько-українських відносин часів війни порушували й українсько-польську проблематику. А опублікована на шпальтах часопису «Критика» стаття Вільфрида Їльге «Змагання жертв» навіть викликала жваву полеміку серед українських науковців[66].
Було б незрозуміло, якби, говорячи про науковий доробок зарубіжної історіографії в дослідженні українсько-польського конфлікту періоду Другої світової війни, ми не згадали про реакцію українських істориків на появу серії переважно публіцистичних праць канадського дослідника В. Поліщука, опублікованих англійською, польською та українською мовами[67]. У нас є всі підстави вважати, що ці книжки, написані в легкій для сприйняття і засвоєння пересічними громадянами формі, справили неабияке враження на тих читачів, що мали можливість і бажання з ними ознайомитися.
Інтерес до праць В. Поліщука багатьох людей міг бути викликаний ще й тим, що були вони «сповіддю українця», тобто автор свідомо підкреслював своє українське походження (був з Волині, а до того ж нібито через свої антикомуністичні переконання був змушений емігрувати до Канади) і, незважаючи на це, однозначно оцінював діяльність ОУН і УПА в роки війни та після її завершення як «злочинну».
Ми б не звертали особливої уваги на творчість В. Поліщука, оскільки його роботи базуються не на документальній основі, але багато із зроблених ним тверджень поділяється частиною польських та й не лише польських науковців. Саме це змушує нас згадувати про них і полемізувати з цього приводу.
Одна з головних тез В. Поліщука є такою: «...не в історії двох народів — українців і поляків — слід шукати першопричини мордів поляків, не в національному характері українців. Але в злочинній ідеології ОУН, яка зуміла збунтувати велику частину українців Західної України проти поляків, а як не збунтувати, то терором примусити до виступів проти них»[68].
Саме в характері цієї ідеології, а не, скажімо, в заходах польських урядів щодо української меншини в міжвоєнний період чи гітлерівській політиці часів війни «devide et impere» вбачає він головну причину «волинської різанини» 1943 р. і подібних за змістом подій 1944 р. у Східній Галичині. На думку автора з Канади, і «пацифікація» українського населення, що проводилася польською владою в 1930 р. у Східній Галичині, і нищення православних церков на Холмщині в 1938–1939 рр., і шовіністичні настрої поляків щодо західноукраїнських земель під час війни і т. д. і т. ін., і все це разом узяте лише сприяли підбурюванню українців до вбивств поляків, але самі по собі не були їх причиною.
Утім постає питання: якщо причина антипольських виступів ОУН на Волині і у Східній Галичині полягає лише в її ідеології, то чому вона не застосовувала її у своїй практиці скрізь, скажімо, стосовно угорців і чехо-словаків на Закарпатті, чи румунів на Буковині, або до тих самих поляків на землях, що лежали східніше від довоєнного кордону II Речі Посполитої, адже, наприклад, на Житомирщині польської людності було не менше, ніж на Волині?
64
65
66
Internationale Konferenz «Gespaltene Geschichtskulturen? Die Bedeutung Des Zweiten Weltkrieges für die Etablierung nationalstaatlicher Symboliken und kollektiver Erinnerungskulturen in Ostmitteleuropa». — Lviv: Goethe-Institut Kiew sowie der NGO und Zeitschrift «Ji» / Lviv. — 30. Mai — 1. Juni 2003; Internationale Konferenz «Deutsch-französische und ukrainisch-polnische Beziehungen im 20. Jahrhundert im historischen Vergleich». — Kiew: Universität zu Köln, Abteilung für Osteuropäische Geschichte und Goethe-Institut Kiew. — 24–25 April 2003; Українсько-німецька конференція істориків «Україна і Німеччина в Другій світовій війні: бачення минулого і сучасні дискусії». — Київ. — 9–10 червня 2005; Wissenschaften Vom Menschen. Internationale Tagung «Vereintes Europa — geteilte Geschichte». — Wien. — 19–21. September 2008.
67