Він (тобто І. Гриньох. — І. І.) «вважає помилкою те, що поліція безпеки ставиться до цих військових формувань із зростаючою недовірою, оскільки ці загони мають тільки одне завдання: мобілізувати всю активну молодь проти більшовизму. Правда, він (тобто І. Гриньох. — І. І.) змушений був визнати, що військові загони не завжди обмежуються лише виконанням цього завдання, іноді вони проводять акції, спрямовані проти інтересів Німеччини, але передусім здійснюють суворі акти терору проти поляків. Однак ці ексцеси ніколи не проходили за вказівкою керівництва ОУН групи Бандери. Їх слід розглядати як самовільні дії низових інстанцій, організацій або багатьох окремих українців, як акти відплати. Він (тобто І. Гриньох. — І. І.) таким чином не виправдовує ці невірні дії, але тільки пояснює їх»[750].
Якщо за гітлерівської окупації Центральний провід ОУН(Б) справді намагався обмежити антинімецькі дії формувань УПА і спрямувати їх головним чином на боротьбу проти поляків і радянських партизанів, то з вступом на західноукраїнські землі частин Червоної армії останні залишилися єдиним ворогом українських повстанців. До того ж і самі німці змінили своє ставлення до УПА. У нових умовах деякі з німецьких офіцерів вермахту, а також окремі представники німецької розвідки і контррозвідки почали розглядати УПА як свого тактичного союзника. Командування УПА, зі свого боку, було зацікавлене в отриманні зброї з рук відступаючих німецьких військ і тому використовувало надану ними допомогу у боротьбі проти Червоної армії.
Підкреслимо, що на проведення відкритих переговорів з німцями Центральний провід не наважувався, оскільки це, безумовно, скомпрометувало б ОУН(Б) в очах міжнародної громадськості. Більше того, відомо чимало випадків, коли ініціаторів таких переговорів Центральний провід віддавав під суд військового трибуналу та засуджував до страти. Проте не використати останню можливість одержати від вермахту зброю для проведення значно масштабнішої, ніж з німцями, боротьби проти Червоної армії, домогтися від німецького командування вільного перепуску загонів УПА через лінію фронту в тил Червоної армії, а також звільнення заарештованих німцями керівників ОУН Центральний провід просто не міг[751].
19 квітня 1944 р. для вироблення подальшої тактики взаємодії з УПА німецьке командування навіть провело інформаційну нараду за участю керівників трьох відділів контррозвідки групи армій «Південь». Порівнюючи позитивні і негативні моменти у відносинах абвера і вермахту з УПА, вони доходили висновку про необхідність з тактичних міркувань продовжувати переговори з ОУН задля запобігання актам саботажу і диверсій на німецьких комунікаціях з боку УПА, з метою отримання розвідданих про підрозділи Червоної армії і недопущення підривної роботи, не даючи натомість жодних поважних обіцянок, наприклад про постачання українським повстанцям зброї[752].
Після залишення німецькими військами території України ОУН(Б) продовжувала керівництво національно-визвольною боротьбою проти «нового окупанта» українських земель. У липні 1944 р. її представники спробували утворити загальноукраїнський представницький орган — Українську головну визвольну раду (УГВР), яка мала офіційно перебрати від ОУН керівництво цією боротьбою і надалі виступати як єдиний легітимний репрезентант інтересів всього українського народу. Втім, цього не сталося, і в УГВР всім керувала та сама ОУН(Б). На думку одного з учасників тих подій Т. Бульби-Боровця, спроба бандерівців консолідувати на платформі УГВР всі українські політичні угруповання виявилася «такою самою фальсифікацією, що і прокламація подібної єдності в червні 1941 р.»[753].
У подальшій своїй стратегії українські повстанці, подібно до польських, розраховували на те, що після поразки Німеччини цілком можливим є збройний конфлікт між «совітами» й англо-американцями. Однак конфлікту не сталося.
751
Літопис УПА. Нова серія. Т. 9. — Витяг з протоколу допиту О. Луцького від 11 вересня 1945 р. — С. 379–388.
753