Існують свідчення про інші наміри керівників українського підпілля — домовитися з представниками радянської влади про припинення збройного опору за умови надання Москвою гарантій непритягнення до карної відповідальності за колишню діяльність проти СРСР. Одним з таких свідчень є лист від квітня 1948 р. Ярослави Музики («Сови»), яка виконувала у Проводі ОУН особливі доручення командира УПА Романа Шухевича («Тараса Чупринки»), на ім’я першого секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького з пропозицією розпочати переговори про примирення. У листі містилася вимога звільнити деяких керівників ОУН і дати волю дружині та дітям провідника Шухевича, яких утримували у спецінтернаті у Сталінській (тепер Донецькій) області, взамін за припинення повстанцями бойових дій[754].
Достеменно не відомо, чи був сам Р. Шухевич поінформований про наявність такого звернення до радянської влади його підлеглої, а також про зміст зроблених пропозицій і чи не є цей лист просто фальшивкою, сфабрикованою в київському кабінеті експертизи документів Міністерства державної безпеки УРСР. У будь-якому разі керівництво СРСР не виявило доброї волі і не пішло на переговори про примирення, та й важко було собі уявити, щоб Кремль дав на них згоду, а тому кровопролиття в Західній Україні не вщухало майже до середини 50-х років.
Підсумовуючи боротьбу українських і польських самостійницьких національно-патріотичних формувань у роки Другої світової війни, а також тих верств населення, що їх підтримували, слід однозначно ствердити, що інтереси останніх значною мірою були принесені в жертву основними учасниками антигітлерівської коаліції задля досягнення наймасштабнішої у європейському та світовому вимірі на той час мети — перемоги над нацизмом.
Оскільки саме збройним силам СРСР належала левова частка у цій перемозі, то його партнери по коаліції не захотіли та й були б не спроможні запобігти встановленню московського диктату не лише над Україною і Польщею, а й над іншими країнами Східної Європи, щойно визволеними радянськими військами від німецької окупації.
Хоча Польщі вдалося уникнути долі 16-ї радянської республіки, а Радянська Україна, навіть будучи «адміністративною одиницею московсько-більшовицької імперії», стала суб’єктом міжнародної політики, пануючий у них політичний режим сприймався на Заході як такий, що не відображав національних інтересів обох народів.
Тільки на початку 1990-х років керівники українського і польського емігрантських урядів передали свої повноваження вперше обраним президентам посткомуністичних України та Польщі. У травні 1992 р. між нашими країнами було укладено «Договір про добросусідство, дружні взаємини і співробітництво», що ознаменував взаємну відмову від територіальних претензій.
ВИСНОВКИ І ПІСЛЯМОВА
Висновки, які можна зробити, дослідивши винесену в назву пропонованої праці проблему, полягають у такому. Однією з головних причин українсько-польського міжнаціонального конфлікту на територіях спільного проживання обох народів у роки Другої світової війни стала та обставина, що поляки, високо цінуючи свій власний, справді значний економічний і культурний внесок у розвиток західноукраїнських земель та помилково вважаючи, що цього внеску не заперечуватиме жодна з країн, від моменту їх втрати у вересні 1939 р. ні на мить не хотіли сумніватися в тому, що після переможної війни «західних альянтів» ця територія може бути не повернута Польщі.
На думку поляків, єдиним народом, на який не можна було не зважати при визначенні повоєнного статусу спірних західноукраїнських теренів, були місцеві українці. Утім провідні польські військово-політичні кола розглядали цю проблему, по-перше, як свою внутрішню, здебільшого ігноруючи існування «Великої України», а по-друге, ставилися до місцевих українців при врегулюванні територіального спору не як до рівноправних партнерів. Від останніх вимагалося, аби вони в умовах поразки й окупації Польщі залишалися лояльними щодо неї.
Подібна позиція, що знайшла відображення в діяльності польського емігрантського уряду і керівництва підпілля АК в Західній Україні, підтримуваного місцевою польською людністю, цілком суперечила планам найвпливовішої на той час у західноукраїнському суспільстві політичної сили — ОУН бандерівської фракції. Це і стало першопричиною для зростання напруження в українсько-польських взаєминах, яке в 1943 р. переросло у кривавий конфлікт.