Отже, створення 27-ї Волинської дивізії піхоти Армії Крайової було зініційовано місцевим командуванням, і тільки пізніше ГК АК з цим погодилась (фактично у березні, а офіційно підтвердила це наказом від 4 квітня 1944 р.). Причиною створення великого військового з’єднання стало розуміння польським керівництвом того, що виконати своє призначення АК на Волині зможе лише за умови, якщо виступить відкрито й у всеозброєнні. Навіть коли після перших радянських арештів польських підпільників у лютому 1944 р. ГК АК надіслала наказ повернутися до конспірації вже мобілізованим партизанським загонам, командування Волинського округу АК його не виконало.
Для сформування дивізії потрібен був час і територія, на якій могло відбутися реальне (а не на папері!) створення. Ані першого, ані другого у командування Волинського округу АК не було. Суперечливий характер мають дії польських партизанських загонів упродовж створення такої території, або точніше під час створення оперативної бази, з якої окремі підрозділи дивізії і вона в цілому могли б діяти в усіх напрямах.
Головним супротивником польських загонів під час боротьби за оперативну базу стали відділи УПА, які в умовах швидко-го наступу радянських військ також мусили відійти на територію західної Волині, і місцеве українське населення, котре підтримувало УПА. На відміну від боїв 1943 р., загони АК вели, як правило, наступальні дії, метою яких стало знищення всіх опорних пунктів УПА, що оточували район формування польської дивізії у західній частині Волині. Ці дії полягали у спаленні українських сіл, які могли бути місцем для створення подібних пунктів, а також у проведені репресій проти мешканців цих сіл за підтримку УПА. Оскільки остання користувалася майже масовою підтримкою, то нерідко репресій зазнавали жінки, діти та старі.
Слід зазначити, що знищення української людності часто було ще й наслідком помсти за минулі вбивства поляків. Прагнення окремих керівників польських збройних формувань помститися українцям не могли послабити навіть накази згори, що в принципі забороняли вбивати українських жінок і дітей. Дуже часто напади загонів АК на українські села проводилися з метою забезпечення себе продовольством. Підкреслимо, що подібних реквізицій з боку АК зазнавали також польські поселення.
Вести відкриту боротьбу на території Волині з регулярними німецькими з’єднаннями (а не диверсійну!) 27-му Волинську дивізію піхоти АК змусили обставини: з одного боку, патріотичні переконання поляків, з іншого — політичні наміри військового і цивільного керівництва округу. Подібні характер і масштаб боротьби з німцями на довоєнних східних територіях Польщі не були передбачені у планах польського емігрантського уряду. Навіть коли боротьба розпочалася, то для останнього вона була лише засобом зміцнення своїх політичних позицій на міжнародній арені, тоді як для рядових аківців, як і для рядових бійців УПА, ця боротьба була, передусім, наслідком їхнього щирого прагнення знищувати фашистів та якнайшвидше визволити від них свою батьківщину. При цьому їм було значною мірою байдуже, хто їм у цьому допомагатиме.
Зрозуміла позиція і тих офіцерів та солдатів АК, які у своїх діях керувалися насамперед політичними міркуваннями, намагалися підкреслити автономний характер польської партизанської дивізії і посіяти недовіру до Червоної армії. Для них прийняття радянської пропозиції про спільну боротьбу проти німців у складі I Польської армії генерала З. Берлінга, сформо-ваної на території СРСР, було рівнозначно порушенню присяги, яку вони давали на вірність польському емігрантському урядові. Своєї ж політичної мети — визнання Москвою польської дивізії за союзника Червоної армії — вони досягти не змогли, оскільки стали заручниками доволі складної ситуації у взаєминах між вищою польською та радянською владами.
На відміну від Волині, створити подібну згуртовану партизанську піхотну дивізію в Східній Галичині полякам не вдалося. Пояснення цьому можна відшукати хоча б у вищезгадуваній інструкції від 7 липня 1944 р. Головнокомандувача Польських збройних сил генерала К. Соснковського. Вона була передана з Лондона до окупованої країни вже після початку влітку 1944 р. радянського наступу, що завершився проведенням Львівсько-Сандомирської операції. В умовах успішного й останнього в Західній Україні наступу та швидкого наближення до польських етнічних територій Червоної армії Москва ще суворіше почала ставитися до «лондонського» емігрантського уряду та підлеглих йому в країні військових сил. Вона не лише не прагнула врегулювання територіальної суперечки з Варшавою, а й узагалі намагалася уникати обговорення польських пропозицій з цього приводу. Адже для себе радянське військово-політичне керівництво все вже вирішило остаточно.