Виникає і друге питання: а якою мірою сама ідеологія і практика ОУН, зокрема її терористична діяльність стосовно польських урядовців у довоєнний період, була наслідком шовіністичних настроїв щодо західноукраїнських земель самих поляків, а за часів німецької окупації наслідком їхніх спроб опанувати тут найважливіші ділянки адміністративно-господарського апарату шляхом відсторонення українців?
І потім, акти індивідуального терору щодо окремих польських державних діячів започаткувала не ОУН і навіть не Українська військова організація (УВО). Цей терор почався значно раніше. Згадаймо хоча б про вбивство в 1908 р. намісника Галичини графа Анджея Потоцького, здійснене українським студентом Мирославом Січинським.
Так само не можна вважати Дмитра Донцова, про якого В. Поліщук говорить як про головного ідеолога українського націоналізму, відповідальним за антипольський терор, оскільки Донцов якраз був прихильником українсько-польського співробітництва.
Зроблені нами зауваження зовсім не означають, що ми не розуміємо тієї ролі, яку відіграв у дестабілізації українсько-польських взаємин у міжвоєнний період так званий український інтегральний націоналізм з його практикою терору. І ми не збираємося захищати ідеологічні або практичні аспекти в діяльності ОУН. Українські дослідники лише мусять об’єктивно розібратися в суті проблеми.
Один із найвідоміших західних українських інтелектуалів і патріотів Богдан Осадчук, який за часів війни сам вважав себе завзятим націоналістом, закликав усіх уже в наш час «не потурати українському націоналізму»[69], засуджуючи пануючу в Радянській Україні одну тоталітарну ідеологію та піднімаючи при цьому на щит іншу, і з цим важко не погодитися.
Основним недоліком праці канадського автора, як ми вважаємо, є заданість його концепції (що, до речі, видно вже із самої назви), яку він намагається будь що обґрунтувати. Йдеться про єдине прагнення В. Поліщука довести злочинність ідеології і практики ОУН-УПА, а не розібратися об’єктивно в мотивах дій учасників українсько-польського конфлікту, не спробувати усвідомити умови, в яких їм довелося діяти. На нашу думку, лише за останнього підходу ми будемо здатні з’ясувати, що ж насправді сталося у взаєминах між українцями і поляками в те воєнне лихоліття[70].
3. Польська історіографія «важких питань» українсько-польських відносин 1939–1947 рр. в оцінці українського історика
Цілком зрозуміло, що найбільший внесок у розробку історії діяльності польського підпілля в роки війни та його протиборства з українським націоналістичним рухом на території Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Волині та Східної Галичини зробила польська історіографія. Ще 1973 р. у видавництві Міністерства національної оборони Польщі вийшла праця А. Щесняка і В. Шоти[71], яка спиралася на широке документальне підґрунтя, забезпечене, головним чином, архівами спецслужб комуністичної Польщі. У ній хоча і давалася вкрай негативна оцінка ОУН і УПА, проте вперше було подано розгорнуту панораму їхньої діяльності, боротьби, а водночас і співпраці українського підпілля з польським «пролондонським» табором. На книгу дав свої ґрунтовні критичні зауваження представник української історіографії з діаспори П. Терещук[72]. Врешті-решт, через великий контраст між представленим у ній матеріалом і офіційно існуючими на той час у польському суспільстві ідеологічними постулатами книгу було вилучено з наукового обігу.
Характерною рисою історичної літератури з цієї теми за часів Польської Народної Республіки було замовчування одних і надмірне випинання інших фактів. Так, про діяльність Армії Крайової у Східній Галичині не писали взагалі, а про найбільше польське партизанське з’єднання часів війни — 27-му Волинську піхотну дивізію АК згадували побіжно, намагаючись протиставити її «добрих» солдатів «панським» офіцерам. Натомість перебільшувалася роль тих поляків, що опинилися в радянських партизанських загонах. Спогади колишніх вояків АК з Волині могли з’являтися винятково з відповідним ідеологічним вступом або коментарем. Влада не дозволяла навіть проводити підрахунки втрат серед польського населення в Західній Україні, понесених унаслідок дій формувань УПА.
70
Докладніше про полеміку з В. Поліщуком див.:
71