Ще більш перекрученою подавалася польською історіографією часів ПНР історія діяльності ОУН і УПА. Польські науковці, як правило, цілком замовчували факти боротьби українського самостійницького руху проти гітлерівців, а також тривалого опору українських повстанців радянській владі в Західній Україні в 1944–1954 роках. Натомість вони робили акцент на німецько-українській співпраці в роки війни, випинали окремі випадки особливо жорстоких мордувань польської людності загонами УПА. На такий підхід у недалекому минулому своїх колег-співвітчизників до оцінки проблеми ОУН-УПА вказують і сучасні польські історики[73].
За словами одного з них — А. Фрішке, на громадську думку в Польщі аж до кінця 1980-х років домінуючий вплив здійснювали книги Е. Пруса[74], який «дивився на польсько-українські справи у XX столітті винятково крізь призму злочинів і українського фашизму»[75].
Після політичних змін у країні 1989 р. і зникнення цензури в Польщі з’явилися десятки праць на тему українсько-польських відносин у 1939–1948 рр. За своїм характером переважна більшість принципово відрізнялася від попередніх історичних видань і скоріше продовжувала традиції найславетнішого польського емігрантського часопису паризької «Культури» та підпільних публікацій «Солідарності»[76].
Уже перші дослідження Б. Скарадзинського, Т. Ольшанського, А. Земби[77] продемонстрували прагнення польських інтелектуалів до «ревізії» негативного образу українця, що складався в Польщі впродовж десятиліть «завдяки» зусиллям несумлінних політиків, журналістів та науковців. До групи «ревізіоністів» (так принаймні вони самі себе називають) слід зарахувати також таких дослідників, як В. Менджецький, Г. Грицюк, Т. Стриєк, З. Ковалевський, А. Сова, Г. Мазур, Р. Внук, та особливо Г. Мотика з огляду на написану ним фундаментальну та «одну з найбільш революційних» у польській історіографії на тему УПА та українсько-польської боротьби часів війни монографію[78].
Окреме місце в цьому ряду належить, за словами сучасних польських істориків, «патріарху» у вивченні українсько-польських взаємин періоду Другої світової війни Р. Тожецькому[79], праці якого стали класичним прикладом об’єктивного і добре документально обґрунтованого аналізу причин та сутності протиборства між УПА і АК по обидва боки р. Буг. Важко сьогодні собі уявити появу нових робіт на цю тему, автори яких не брали б до уваги зроблених ним досліджень.
Принагідно зазначимо, що, можливо, саме через об’єктивність у підходах до визначення провини кожної зі сторін у розв’язанні міжнаціонального конфлікту, яку дехто в Польщі тих часів трактував як «проукраїнську» чи навіть як «пробан-дерівську» позицію, Р. Тожецькому в ПНР так і не була, м’яко кажучи, надана можливість захистити докторську дисертацію. Маємо надію, що випадків політичної чи будь-якої ще цензури, окрім авторської, в сучасних Україні та Польщі буде з кожним роком все менше і менше.
Ще одну групу польських дослідників (назвемо їх «традиціоналістами»), серед яких чимало безпосередніх учасників тих подій і які відтворюють історію діяльності українського і польського підпілля, а також їхнього протистояння, насамперед, на території Волині і Східної Галичини, становлять Є. і В. Семашки, А. Перетяткович, Ч. Піотровський, Ю. Туровський, Є. Венгерський, В. Філяр, В. Романовський, Г. Команський і Щ. Сєкерка, Ч. Партач і К. Лада та інші[80]. При знайомстві з працями цих авторів впадає у вічі тенденційність більшості з них у підході до висвітлення українсько-польської боротьби, що полягає у прагненні звинуватити в її розв’язанні лише ОУН-УПА і, навпаки, замовчати або применшити провину польської сторони.
Вважаємо за доцільне особливо докладно зупинитися на двотомній праці Владислава і Єви Семашків, опублікованій у Польщі у 2000 р. під гучною назвою «Геноцид українських націоналістів стосовно польської людності Волині 1939–1945»[81]. Робимо це, по-перше, через її тематичну близькість до нашого дослідження. По-друге, з огляду на те що, на думку всіх без винятку польських науковців, саме ця праця на сьогоднішній день є «найвагомішим доказом злочинів, скоєних ОУН і УПА проти польського цивільного населення в роки Другої світової війни», а отже — головним аргументом польської сторони в полеміці з українськими істориками.
Не відбираємо в авторів, як і взагалі у польських колег, права на власне бачення й визначення характеру волинських подій, зокрема 1943 року. В жодному разі не прагнемо виносити власних остаточних оцінок. Нас найперше цікавить джерельна база цієї праці, насамперед, достовірність наведених у ній свідчень та їхня об’єктивність. Хотілося б також висловити власні міркування з приводу деяких тверджень, що робляться авторами на підставі вивчення лише польської документації.
73
74
75
77
78
79
80
81