Як зазначають автори, дослідження українського терору щодо польської людності на Волині за часів Другої світової війни проводилося ними на підставі аналізу понад 1,5 тис. свідчень очевидців тих подій та спогадів, написаних значно пізніше, що зберігаються як у приватних колекціях, так і в громадських та державних архівосховищах. До останніх належать, зокрема, архів Головної комісії з дослідження злочинів проти польського народу — Інституту національної пам’яті, Східний архів наукового осередку «Карта», архів осередку вояків 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової, архів історії селянського руху, архів Військового історичного інституту, архів Єврейського історичного інституту, костьольні архіви.
Автори вказують на те, що намагалися також використовувати інші матеріали, зокрема слідчі справи, які розглядалися Головною комісією з дослідження злочинів проти польського народу — Інститутом національної пам’яті, документацію польських підпільних структур, що діяли в роки війни, а саме донесення низових ланок АК головному командуванню, звіти працівників органів Делегатури польського уряду в окупованій країні й Міністерства внутрішніх справ польського емігрантського уряду в Лондоні. Однак цих документів у порівнянні зі свідченнями і спогадами значно менше. Це тому, що, як уважають В. і Є. Семашки, «вони не є достатньо інформативними», оскільки в роки війни жодна зі структур так званої Польської підпільної держави через зрозумілі причини систематичного вивчення картини скоєних проти поляків злочинів провадити не могла, отже — відповідної документації не підготувала.
Підкреслимо, що навіть за схвальної оцінки польськими науковцями цієї праці серед них точаться суперечки з приводу того, чи можуть бути покладені в основу об’єктивного дослідження діяльності ОУН і УПА свідчення тих польських громадян, які були свідками, а водночас і потенційними жертвами українських повстанців. Щоб у цьому переконатися, досить переглянути хоча б опублікований 6-й том матеріалів міжнародного історичного семінару «Українсько-польські стосунки в роки Другої світової війни», що пройшов у Варшаві 3–5 листопада 1999 року[82]. Не до об’єктивності було й тим авторам спогадів, які пережили війну й ту людську трагедію, що сталася на Волині в 1943–1944 рр., тим більше, що й спогади нерідко писалися через кілька десятків років після війни.
Однак керуючись незаперечною істиною, що свідки завжди більше знають про те, свідками чого вони були, ніж ті, хто не мав до цього безпосереднього відношення (йдеться про поінформованість стосовно тієї чи іншої події, а не про характер її сприйняття), можна погодитися з твердженням більшості польських істориків і авторів згадуваної праці, що справді саме свідчення й спогади очевидців є основним джерелом інформації про випадки масових або поодиноких убивств цивільних осіб, скоєних різними військовими угрупованнями в роки війни. Отже, їх можна покласти в основу дослідження.
Проблема, на наш погляд, полягає в іншому. Як перевірити отриману від свідків інформацію, аби зроблені на її підставі оцінки якомога більше наблизилися до істини, тобто брали б до уваги всю сукупність обставин (причинно-наслідкові зв’язки), за яких сталася та чи інша подія, був скоєний той чи інший злочин? Вирішення цього завдання потребує, по-перше, наявності інших джерел інформації (за можливості, цілком інакшого походження) задля зіставлення і проведення ретельного порівняльного аналізу. По-друге, не менш важливим є дотримання об’єктивності у підході до такого аналізу людини, що його провадитиме й виноситиме остаточне судження.
І в цьому плані, як нам здається, В. і Є. Семашкам не все вдалося. Річ навіть не в тім, що Владислав Семашко був членом польського підпілля й АК у роки війни на території Володимирщини, а отже — йому при всій старанності важко зберігати об’єктивність у оцінці свідчень таких самих, як і він, учасників військової конспірації або навіть тих його співвітчизників з-поміж цивільних осіб, які ще в роки війни раз і назавжди визначили своє ставлення до українських націоналістичних збройних формувань.
Причину, підозрюємо, багатьох помилок, допущених авторами (вони й самі визнають, що могли припуститися «деяких неточностей»), слід також убачати у малому використанні ними джерел іншого походження: з оунівських документів цитується лише три опубліковані, жодного неопублікованого немає; відсутні німецькі й радянські матеріали, хоча деякі з останніх згадуються у бібліографії. Це робить неможливим зіставлення свідчень польських громадян з аналогічними свідченнями протилежних сторін. Якби праця була лише зібранням свідчень та спогадів — це одна справа. Але коли на підставі цих матеріалів, без будь-якої конфронтації з іншими, автори синтезують власну картину подій — зовсім інша справа. І в цьому разі автори мають нести відповідальність за все, що написали.
82
Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały VI Międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej», Warszawa, 3–5 listopada 1999. — Warszawa, 2000. — S. 104–108.