Щоб продемонструвати, якою може бути розповідь про одну й ту саму подію у викладі різних сторін, наведемо лише один приклад. Так, у першому томі цієї праці (с. 382) наводиться один із перших випадків убивств часів війни в селі Клюсик Турійської волості Ковельського повіту «українськими націоналістами» польських громадян у такій спосіб:
«15 вересня 1939 р. місцеві українські селяни вбили дев’ятьох поляків, застосувавши перед тим проти них тортури. Замордованих вивезли до сусіднього Радовицького лісу, де всі вони були закопані в землю у спільній могилі».
Джерелом цієї інформації, як указують автори, для них слугували матеріали архіву осередку воїнів 27-ї Волинської піхотної дивізії АК. При цьому В. і Є. Семашки не повідомляють, ні ким саме були вбиті польські громадяни, ні за яких обставин стався цей злочин. Натомість інше джерело, де знаходимо відповідь на ці запитання, дещо змінює уявлення про подію. У доповідній записці наркома внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова від 13 жовтня 1939 р., надісланій зі Львова до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії, читаємо:
«8 октября сего года в лесу близ Турийска Ковельского уезда были обнаружены трупы убитых и зарытых в землю 5 мужчин и 1 женщины. Расследованием установлено, что они являются жителями деревни Клюсик Турийской волости... Эти лица были расстреляны по решению группы членов КПЗУ и бывших политзаключённых из числа жителей этой деревни как провокаторы на следующий день после занятия г. Ковеля частями Красной Армии. Расстрел был якобы санкционирован комисаром одной из войсковых частей Красной Армии. Непосредственное участие в расстреле принимали... все члены КПЗУ, освобождённые из тюрьмы нашими войсками. При выезде наших работников на место местные жители представили документы, подтверждающие провокаторскую деятельность расстрелянных, изъятые ими из архивов судов и полиции»[83].
Таким чином, завдяки зіставленню інформації про одну й ту саму подію, висвітлену джерелами різного походження, ми можемо уточнити дату скоєного злочину, з’ясувати обставини справи та мотиви дій тих, хто його скоїв, отримати конкретні дані про вбивць та їхніх жертв. Зрозуміло, що не про кожну подію можна відшукати документи, які б розповідали про неї з різних боків. Утім сенс наших зауважень полягає в тому, що автори згадуваної праці не ставили собі навіть за мету відшукати ці документи. Наведений нами приклад зіставлення інформації з джерел різного походження доводить, наскільки достовірнішою та об’єктивнішою була б картина зображених у книзі подій, якби такий метод застосовувався. Але, на жаль, через невикористання радянських, українських і німецьких матеріалів це стало неможливим.
Головну увагу автори книги приділили з’ясуванню насамперед двох питань — яким був масштаб злочинів, скоєних проти польського цивільного населення Волині в роки війни, і хто конкретно, тобто які українські військові формування та діючі у їх складі повстанці брали участь в антипольських акціях.
Перелік осіб, які, на думку Семашків, безпосередньо були причетні до організації таких дій (його подано у книзі), налічує 503 особи (с. 1015–1028). Як зазначають автори, він далеко не повний, оскільки укладався ними нібито на підставі, головним чином, українських джерел (передусім, це 2, 5, 6, 7, 20, 21, 27-й томи «Літопису УПА», що видавалися у 1983–1997 рр., праця П. Содоля «Українська повстанча армія 1943–1949» 1994 р. видання та ін.). Отже, як підкреслюють автори, перелік не містить прізвищ тих осіб, про кого згадують польські свідки. Стосовно цього питання зазначимо лише, що в наступних розділах праці ми спробуємо висвітлити наш погляд на ставлення Центрального проводу ОУН(Б), а також інших українських політичних сил до антипольських акцій.
Загальна ж кількість загиблих поляків на Волині, наведена у книзі, дорівнює 36 543–36 750 особам, чиї прізвища для майже 19,5 тис. вдалося встановити (с. 1038). Не беремося заперечувати цієї цифри, оскільки не маємо для цього жодних поважних підстав. Однак не можемо не згадати про те, що контробстеження волинських сіл, проведене в деяких повітах місцевими вітчизняними ентузіастами (наприклад, у Володимир-Волинському районі Ярославом Царуком), засвідчило перевищення кількості жертв, встановлених польською стороною. Є також велика різниця в обрахунках авторів та згаданого волинського краєзнавця, коли йдеться про число українців, які загинули від рук поляків. На думку перших, під час боїв із польськими збройними формуваннями загинуло трохи більше 300 українських повстанців, ще понад 100 осіб убито внаслідок «відплатних акцій» польських партизанів (с. 1069). Натомість Я. Царук стверджує, що тільки на території Володимирського і Устілузького районів загинуло від рук поляків відповідно 836 і 673 українці (с. 1061), хоча й ці дані ніхто не перевіряв.
83
Державний архів Служби безпеки України (ДА СБУ) у Києві. Діяльність оперативно-чекістських груп НКВД у західних областях України, 1939–1940. Сводка о ходе работы оперативно-чекистских групп НКВД по Западной Украине, отправленная из Львова наркомом внутренних дел УССР И. Серовым в Москву наркому внутренних дел СССР Л. Берии от 13 октября 1939 г. — Ф. 16. — Оп. 32. — Спр. 33. — С. 127–128.