Відсутність офіційної інформації про число загиблих українців можна пояснити тільки тим, що в Україні підрахунки, подібні до польських, ніхто ніколи централізовано не провадив. Лише останнім часом з ініціативи Волинського державного університету та Львівського Інституту українознавства цю роботу начебто розпочато. Але, на жаль, на сьогодні українські історики ще не готові представити свої узагальнювальні дані.
Тепер з приводу деяких, на наш погляд, найбільш принципових для розуміння обговорюваної проблематики, тверджень В. і Є. Семашків. Перше з них стосується оцінки характеру українсько-польських відносин на Волині напередодні війни. Автори пишуть, що у передвоєнні роки прояви ворожості з боку українців щодо поляків, які проживали на Волині впродовж багатьох поколінь, були поодинокими. Тому для більшості місцевого польського населення ворожі акції, спрямовані проти них під час війни співмешканцями, донедавна «добрими сусідами» і «приятелями», виявилися цілком несподіваними й незрозумілими (с. 1033).
Тим часом добре відомо, що якраз напередодні війни українсько-польські взаємини переживали період чергового напруження. Провину за це, безсумнівно, ніс польський уряд, який після смерті (в 1935 р.) маршала Юзефа Пілсудського вдався до примусових заходів денаціоналізації та державної асиміляції українців. Символом цього нового курсу польських властей стала відставка волинського воєводи Генрика Юзевського у квітні 1938 р.
Нагадаємо, що політика Юзевського передбачала залучення українців до польського державного життя шляхом розширення їхньої участі в центральних та місцевих органах влади, особливо в самоврядуванні та кооперації. Однак через шалений опір польських націоналістів цей курс зазнав невдачі. У Варшаву надходили численні скарги та доноси на Юзевського. В одному з них колишній президент м. Луцька підполковник М. Венжик, у грудні 1936 р., писав міністрові військових справ генералові Т. Каспшицькому, зокрема, таке:
«На основі власних спостережень, а також з погляду працівників суду, прокуратури, військових, організації “Стшельци”, Союзу землевласників та просто багатьох громадян я глибоко переконаний, що політика воєводи Юзевського роз’єднує польське суспільство, зовсім ігнорує потреби євреїв і догоджає українцям. Поляки зневажені, а гасло “Ріж ляхів” стає на Волині все популярнішим. Воєвода не володіє ситуацією і навіть не орієнтується у теренах, які внаслідок його помилкової політики щораз більше стають ворожими і чужими Польщі»[84].
Як бачимо, цей лист дещо підриває твердження Владислава і Єви Семашків про нібито «цілком доброзичливі стосунки», що панували на Волині між українцями й поляками напередодні війни.
Можемо процитувати ще один фрагмент із мемуарів сучасника подій, тепер уже українця, діяча мельниківської ОУН Г. Стецюка, який характеризує ставлення волинян до поляків через їхні дії 1938–1939 рр. на сусідній з Волинню Холмщині так:
«Польський ураган ламав, палив, нищив наші історичні споруди, нашу гордість і нашу ідентичність, і це все діялося у XX столітті, ... з благословення польської католицької ієрархії, варшавського уряду, за підтримки Ватикану... В моєму серці ненависть горіла, наче вулкан, до поляків за знущання над народом, священиками, руйнування спадщини, історичних вартостей, святинь і т. д. і було бажання помститися за всі ті кривди»[85].
Наступне положення польських дослідників, що привернуло нашу увагу, сформульоване таким чином:
«Визначення УПА як повстанської армії, що спрямовувала свої дії проти польської держави, з точки зору міжнародного права є помилковим, оскільки під час війни українські націоналістичні боївки виступали не проти польських властей, а лише проти польської людності» (с. 1013).
84