У цьому разі, на наш погляд, слід говорити про ту роль, яку — свідомо чи несвідомо, але об’єктивно — відігравала в українсько-польському конфлікті радянська сторона. Після «пацифікацій» польських сіл чи то німцями, чи то упівськими загонами за співпрацю з радянськими партизанами керівники АК, аби по можливості уникнути надалі репресивних заходів, забороняли місцевим польським поселенням приймати в себе «червоних» і продовжувати з ними співпрацю. У відповідь на це радянські партизани вдавалися до вбивств (іноді арештів) командирів польських аківських або проаківських формувань, причому навіть тих з-поміж них, з якими ще вчора провадили спільні антинімецькі дії.
Так, у червні 1943 р. під час візиту до штабу радянського партизанського загону Д. Медведєва, що розташовувався біля с. Левачі Костопільського повіту, був застрелений поручник Л. Ошецький за нібито спротив спробам радянських партизанів роззброїти членів польської бази самооборони в районі Старої Гути[87]. У листопаді 1943 р., під час повернення з прийому у командира радянських партизанів М. Прокоп’юка, неподалік с. Пшебраже під Ківерцями вбито командира загону АК поручника Я. Рерутка[88]. У грудні 1943 р. в розташуванні загону М. Наумова заарештували іншого керівника партизанського загону АК, капітана В. Коханського, який незабаром опинився у радянському таборі[89]. Гадаємо, цих прикладів достатньо.
Згадаймо й те, що вже в 1944–1945 рр. представники органів радянської влади охоче залучали поляків до боротьби з українським повстанським рухом у складі так званих винищувальних загонів, тим самим, безперечно, загострюючи українсько-польські взаємини.
Насамкінець варто прокоментувати, на наше переконання, цілком помилкове твердження авторів книги, ніби «...співпраця між ОУН і нацистами на Волині в справі нищення поляків не уривалася впродовж усієї війни і припинилася тільки з вигнанням німців звідти Совітами» (с. 1081).
Серед збережених оунівських, німецьких і, зрештою, польських та радянських документів нам не відомо жодного, де б ішлося про якісь домовленості між ОУН і нацистами щодо проведення спільних антипольських акцій з метою винищення на Волині місцевої польської цивільної людності. Зрештою, масштабна акція УПА, спрямована проти польських селян, а головне — проти польських працівників місцевих адміністративних органів, які відали службами охорони лісів та держмаєтків (лігеншафтів), не могла мати схвального ставлення з боку німецької окупаційної влади, оскільки вона не лише підривала підтримуваний за всяку ціну окупантами порядок та спокій у себе в тилу, а й заважала вчасно і без втрат зібрати врожай, необхідний для постачання вермахту на Сході. Не випадково німці допомагали навіть зброєю польським базам самооборони на Волині, аби ті могли захистити себе від УПА, тому що з цих баз вивозилося збіжжя (наприклад, із колонії Гали неподалік Сарн).
На Третьому надзвичайному великому зборі ОУН Самостійників-Державників у серпні 1943 р., на хуторах поблизу села Золота Слобода Козівського району на Тернопільщині, звільнений на той час із посади «урядуючого» провідника Микола Лебедь навіть стверджував, що УПА скомпрометувала себе своїми діями проти поляків і що ці дії провокують німців на відплатне нищення українських сіл. Принаймні така інформація зафіксована у протоколі допиту в НКВС від 25 серпня 1944 р. учасника цього ж Збору, члена Центрального проводу ОУН Михайла Степаняка[90].
У будь-якому разі, не викликає сумніву, що гітлерівці використали антипольські дії УПА для набору до своїх поліційних формувань наляканих цими діями місцевих поляків, а також для перекидання на Волинь польських жандармських частин з Генерал-губернаторства з метою залучення їх до антиупівських акцій та репресивних заходів щодо цивільної української людності. До речі, останнім у книзі В. і Є. Семашків не приділено достатньої уваги.
Уже в березні — квітні 1944 р. під час контактів члена Центрального проводу ОУН(Б) Івана Гріньоха з представниками німецької служби безпеки і поліції в Генерал-губернаторстві останні вимагали від української сторони негайного припинення антипольських дій. Гриньох відповів, що «ОУН зробить це, але тільки за умови, якщо будуть ліквідовані всі перешкоди на шляху до досягнення організацією її головної мети — боротьби проти більшовизму, а українцям буде гарантовано Німеччиною припинення польського терору проти них»[91].
90
91
ЦДАВО України. Колекція трофейних документів про співробітництво українських націоналістів та керівництва УПА з німецько-фашистськими окупантами. Донесение командующему полицией безопасности и СД в Генерал-Губернаторстве оберфюреру СС и полковнику полиции Биркампу от 13 марта 1944 г. о контактах с представителем центрального руководства бандеровской группы ОУН Герасимовским. — Ф. 4628. — Оп. 1. — Спр. 10. — Арк. 179.