Таким чином, будучи загалом зацікавленою у підтримуванні стану ворожнечі між українцями та поляками, німецька окупа-ційна адміністрація, однак, не прагнула до того, аби ця ворожнеча набула форм масового збройного зіткнення чи обопільних «пацифікаційних» рейдів, які б вона не змогла взяти під власний контроль.
Зрештою, віддаючи належне авторам книги за їхню копітку працю і прагнення зберегти пам’ять про людську трагедію, хотіли б наголосити також на необхідності того, аби й українські дослідники, наслідуючи польський приклад, підготували збірку спогадів волинян, що постраждали в роки Другої світової війни від дій різних польських формувань та угруповань.
Якщо спробувати підсумувати загальну позицію польських істориків обох вищевказаних груп («ревізіоністів» і «традиціоналістів») з найдискусійніших проблем українсько-польських взаємин часів війни та перших повоєнних років, то матимемо приблизно такі результати. Причини здійснення польською владою примусової переселенської акції «Вісла» в 1947 р., на їхню думку, слід пов’язувати з усією попередньою діяльністю ОУН і УПА як на території Західної України, так і у так званому Закерзонні (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя).
Щодо дій формувань УПА на Волині й у Східній Галичині, то всі польські науковці без винятку визнають їх «злочинними» стосовно місцевої цивільної польської людності. Різниця між ними в поглядах полягає лише в тому, що «ревізіоністи» вважають, що ОУН і УПА мали на меті тільки усунути поляків з етнічних українських земель, тоді як «традиціоналісти» впевнені в тому, що це був «геноцид щодо польськості». Причину подібної діяльності вони вбачають у характері ідеології ОУН та співпраці цієї організації з нацистами. Перші радше звертають увагу на помилкову національну політику стосовно української меншини польської влади в міжвоєнний період, а також на можливість німецьких та радянських провокаційних дій.
Більшість польських науковців визнають також, що були здійснені антиукраїнські акції формувань АК, які так само іноді мали відверто злочинний характер. Але якщо частина з них виправдовує ці дії, вважаючи їх, з точки зору людської психології, цілком зрозумілими в тій ситуації, як, між іншим, і намагання поляків спертися на підтримку німців або радянських партизанів, то інші, більш помірковані в подібних твердженнях дослідники, наголошують на необхідності продовжити вивчення проблеми.
Щодо «Закерзонського краю», то тут вони всі розмірковують таким чином. Український підпільний рух мусив бути знищений, оскільки жодна країна не допустила б існування на своїй території будь-якого підпілля. Деякі, щоправда, схильні вважати, що для цього не обов’язково було виселяти цивільне населення (150 тис. лемків, бойків, надсянців, холмщаків). Воно могло бути зосереджене в поселеннях-таборах, які б ретельно охоронялися військами, а після завершення боїв людям треба було дозволити повернутися на свої місця проживання.
Цілком відмінну позицію стосовно акції «Вісла», а також її взаємозв’язку з попередньою діяльністю ОУН і УПА в Західній Україні посідають польські історики (й не лише історики) українського походження Є. Місило, Р. Дрозд, М. Сивицький, В. Мокрий[92], які належать до окремої групи дослідників у польській історіографії. Вони, як правило, акцентують увагу не на тому, потрібна була ця акція чи ні, а намагаються довести, що загони УПА на території Закерзоння вели, головним чином, оборонні бої, тоді як польські комуністи реалізовували довоєнні шовіністичні політичні концепції ендеків (Строніцтво народове) щодо вирішення проблеми української меншини в Польщі.
Неправдивим, на думку деяких з них, є також погляд, що діючі в Польщі сотні УПА прийшли із Західної України, а депортація українців у 1947 р. стала помстою за вбивства поляків у 1943–1944 рр. на Волині та у Східній Галичині. Таким чином, вважає, наприклад, Роман Дрозд, ще й досі польському суспільству нав’язуються погляди про провину самих українців і цим морально виправдовується примусове переселення цивільної людності, проведене в рамках операції «Вісла» із застосуванням незгідного з міжнародним правом принципу колективної відповідальності.
Р. Дрозд разом з деякими іншими польськими істориками (Т. Ольшанський, Г. Мотика), на нашу думку, цілком слушно стверджує, що конфлікт у Західній Україні відбувався між українцями і поляками, що там проживали, між УПА й АК. Тому не мають відповідати за ті трагічні події українці в Польщі, які не брали в них участі, не можна засуджувати і карати за це весь народ. Польські комуністи в цьому випадку не керувалися помстою за Волинь, хоч їхня пропагандистська машина і намагалася це довести. Останні, не маючи надійного опертя в суспільстві, хотіли підіграти і тим самим сподобатися полякам, які у більшості вороже ставилися до українців та висловлювалися за їхнє виселення[93].
92
93