Розділ I
ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ І СТУПІНЬ ЇЇ ВИВЧЕННЯ
Поза сумнівом, кожний неоднозначний випадок в історії слід докладно роз’яснювати. Водночас це не має виглядати як чітке визначення «слушної» і «помилкової» позиції. Не можна стверджувати: «це дурень, а це герой». Багато хто з істориків і політиків заздалегідь формулює свої питання таким чином, щоб одержати на них однозначно позитивні відповіді. У сфері моралі й історичної правди вони виступають у ролі істини в останній інстанції, не даючи людям можливості мислити об’єктивно і диференційовано, підказуючи наперед заготовлену відповідь.
1. Чому українські історики і політики по-різному оцінюють причини українсько-польського протистояння в роки війни?
В українській історіографії питання про об’єктивне комплексне дослідження діяльності польських підпільних військово-політичних сил у Західній Україні в роки Другої світової війни і спричинене цією діяльністю українсько-польське протистояння до останнього часу не ставилося. Причин цього декілька. Почати, напевно, слід з того, що в радянській історіографії ця тематика, з огляду на замовчування внеску в антигітлерівську боротьбу як польського, так і українського антикомуністичного рухів, знаходилася під забороною. А тому у спадок українській історіографії залишилися значною мірою спотворена картина діяльності обох рухів і досить загальне уявлення про причини їхнього протистояння.
По-друге, коли в останні десять-п’ятнадцять років стало можливим дослідження цієї проблематики, з’ясувалося, що для проведення всеохопного ретельного аналізу не вистачає документальних джерел. Кожний, хто хоч трохи має уявлення про умови підпільної і партизанської діяльності в роки війни чи то українців, чи то поляків, знає, що після використання багато службових документів через конспірацію нищилося, а найважливіші з них було заховано у різних криївках. Більшість цих документів пропали назавжди. Незначна їхня частина потрапила за кордон. Великий масив радянських документів — спецповідомлень працівників НКВС УРСР про діяльність членів ОУН-УПА і АК, карно-слідчих справ діячів українського і польського підпілля і т. ін. — ще й досі переховується в Державному архіві Служби безпеки України і донедавна залишався недоступним для ознайомлення багатьом дослідникам.
По-третє, пояснити відсутність достатньої уваги до зазначеної теми в поки що небагатьох по-справжньому наукових працях з історії ОУН і УПА, що з’явилися в Україні останнім часом, можна тим, що вони спираються, передусім, на документи українського або радянського походження. Утім добре відомо, що у стратегічних планах українських націоналістів боротьбі з польською Армією Крайовою відводилася роль третього фронту і в матеріалах ОУН-УПА вона не знайшла такого відображення, як у документації польських підпільних структур, для яких боротьба з українським самостійницьким (незалежницьким) рухом на західноукраїнських землях фактично посіла перше місце.
Не останню роль у виборі предмета дослідження тривалий час продовжували відігравати застарілі міфи і стереотипи, зокрема у сприйнятті Польщі і поляків, які вітчизняні науковці нерідко запозичували, в цьому разі від історіографії української діаспори, котра, втім, не є однорідною. Історична наука молодої Української незалежної держави, на наш погляд, донедавна ще «хворіла» на україноцентризм, тобто зосереджувалася на дослідженні проблем, головним чином, власної історії. Тому ще й досі український громадянин погано обізнаний з історією боротьби проти гітлеризму свого західного сусіда, а та-кож із тим, яким чином ця боротьба впливала на перебіг українсько-польського конфлікту в роки війни. Достатньо сказати, що в Україні тільки у 2002 р. з’явилася перша цілісна історія Польщі, в якій представлена її сучасна українська візія[1].
Комплексний аналіз історії українсько-польських взаємин і зокрема періоду Другої світової війни фактично був зініційований дослідниками обох країн після укладення в 1996 р. Угоди між Світовим Об’єднанням воїнів Армії Крайової й Об’єднанням українців у Польщі. Угода започаткувала роботу багаторічного міжнародного наукового семінару, що триває донині. Одним з найважливіших його наслідків стало те, що під час регулярних зустрічей і обговорення результатів своєї дослідницької праці упродовж семінару науковці обох країн пройшли певну еволюцію у власних поглядах на поставлені проблеми, завдяки чому їхні позиції з багатьох аспектів зблизилися.
1