У цьому плані при визначенні мотивації дій ОУН для нас було важливим і показовим таке положення з постанови Великого збору цієї організації, що відбувся у днях 28.I — 2.II.1929 р.: «Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не признаючи всіх тих міжнародних актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повищих засад»[118].
Погоджуючись із тим, що форми та засоби українсько-польської боротьби значною мірою відповідали умовам війни й усі сторони, задіяні у військовому конфлікті, порушували чинні норми міжнародного права, керуючись, насамперед, «правом сильного», автор, однак, вважає, що їх слід оцінювати у світлі положень про злочини проти людяності, що містяться у Статуті Міжнародного Військового Трибуналу від 8 серпня 1945 р., а також у «Конвенції у справі запобігання і покарання злочинів геноциду» Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 р.
Тут відзначимо й таке, що для виправдання воєнних злочинів нерідко посилаються на протиправну поведінку протиборствуючої сторони як підставу для допустимості цих злочинів. Однак, безвідносно до цього, у Женевських конвенціях від 1949 р., які своєю чергою базуються на нормах XXII статті Гаазького положення 1907 р. про закони та звичаї війни, чітко сформульовано принцип обмеження воюючих у виборі засобів і методів ведення бойових дій та покарання за порушення цих обмежень. У IV статті Конвенції у справі запобігання і покарання злочинів геноциду від 1948 р. підтверджено принцип карної відповідальності осіб, які припустилися геноциду, незалежно від того, чи є вони відповідальними за конституцією правителями, посадовими або приватними особами. Держави мусять карати осіб, винних у скоєнні актів геноциду, незалежно від того, чи є відповідні держави учасниками цієї Конвенції, чи ні.
Значно допомогла нам у наближенні до розуміння подій шістдесятирічної давності польська і українська підпільна й легальна преса років війни, яку довелося вивчати як в українських архівах та бібліотеках, так і в польських (Національна бібліотека у Варшаві, Ягеллонська бібліотека у Кракові, бібліотека ім. Оссолінських у Вроцлаві та ін.).
З польських підпільних місячників і тижневиків автор отримав, зокрема, масу найважливіших подробиць з перебігу українсько-польського конфлікту на Волині та у Східній Галичині. У них дуже часто публікувалися розповіді очевидців, які дивом уникнули смерті під час численних нападів на польські поселення та вбивств їхніх мешканців українськими збройними угрупованнями різного походження. Іноді тут публікувалися матеріали й про антиукраїнські акції польських боївок.
У польській конспіративній пресі містилося чимало звернень до української сторони з вимогою припинити антиgольські акції або з погрозами залишити польські території та не чіпати польське майно, як це, скажімо, мало місце на Грубешівщині. Іноді в ній з’являлися навіть українські матеріали, наприклад звернення Волинського українського комітету до Волинського делегата уряду із засудженням цих акцій[119].
У тижневику АК Львівського регіону «Бюлетені Червенської землі» від 13 лютого 1944 р. висловлювався скептицизм, з яким поляки сприйняли жовтневий 1943 р. «комунікат» бандерівської ОУН про її непричетність до мордування поляків[120].
Той самий тижневик від 26 березня 1944 р. подавав, наприклад, інформацію про те, що під час битви під Підкаменєм і Бродами радянські війська взяли в полон декілька сотень українських солдатів з дивізії СС «Галичина». Усі вони були відразу розстріляні у Збаразькому замку на тій підставі, що двома тижнями раніше нібито брали участь у мордуванні польських мешканців с. Гута Пеняцька, а тому не могли бути потрактовані радянською стороною як військовополонені[121].
Безперечно, не вся інформація, що подавалася в польській підпільній пресі, була перевіреною та відображала реальний стан речей. Тому ми намагалися послуговуватися лише тією, яка знаходила підтвердження в інших джерелах, як польського, так і українського походження. Зрозуміло, що дуже багато інформації, яку автор зачерпнув з підпільних видань, залишилося поза межами цієї роботи та використовуватиметься у наступних дослідженнях.
118
Програмні постанови Організації Українських Націоналістів (ОУН). — Тернопіль, 1992. — С. 12.