Завдяки знайомству з українською пресою, що легально виходила під час німецької окупації, і, насамперед, з українським часописом для Волині «Волинь», з «Українськими щоденними вістями» — органом управи м. Львова, з українським часописом у Генеральній губернії — «Краківськими вістями», із щоденником для дистрикту Галичина — «Львівськими вістями» та іншими, вдалося чимало дізнатися, скажімо, про непоодинокі випадки вбивств українців відступаючим польським військом у вересні 1939 р.[122], про те, як, наприклад, відреагували на створення «західноукраїнського крайового правління під проводом Я. Стецька» 30 червня 1941 р. різні німецькі чинники[123], про становище українців і поляків упродовж усієї війни на землях їхнього спільного проживання, в тому числі про суперництво між ними в Генерал-губернаторстві та Рейхскомісаріаті Україна.
З цих матеріалів стає зрозумілою офіційна позиція у справі українсько-польських суперечностей тієї частини української громадськості, яка об’єднувалася навколо Українського центрального комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем. Як відомо, УЦК намагався відігравати роль третьої сили, не беручи участі у партійних чварах, які мали місце, передусім, у середовищі ОУН. Однак з документів відомо, що голова УЦК, проводячи переговори з польською стороною й офіційно виступаючи із закликами, у яких засуджувалися антипольські акції, а тим більше антиукраїнські[124], нерідко перед тим консультувався з мельниківцями.
Чимало інформації для роздумів, наприклад, про діяльність «української» і «польської» допоміжної поліції в Західній Україні дали матеріали інших газет, зокрема, органу прокомуністичної організації «Гвардія Людова» («Народна Гвардія») — газети «Боротьба», рупора православного українського духовенства на Волині — газети «Шлях» тощо.
У роботі також критично використано численні мемуарні видання діячів українського і польського підпілля, які дали змогу ознайомитися з особистими відгуками та враженнями учасників тодішніх подій. Особливо нам прислужилися ті з українських мемуарів (наприклад, М. Скорупського, Д. Шумука, Л. Павлишина, М. Данилюка, М. Гордієнка та ін.[125]), автори яких, як нам здавалося, беручи активну участь у боротьбі УПА, разом з тим відсторонено ставилися до внутрішньополітичної боротьби в ОУН та «з’ясування стосунків» з поляками.
Так, зокрема, спогади курінного УПА Максима Скорупського («Макса») допомогли з’ясувати, яким був дійсний зв’язок між ОУН Бандери і відділами УПА, а також хто був справжнім ініціатором багатьох акцій українських повстанців, в тому числі тих з них, що спрямовувалися проти поляків.
Він про це писав: «Хоч бандерівці й заявляли, що УПА надпартійна, проте в перший період... нею цілковито керувала ОУН Бандери. Тому населення так і називало партизанів бандерівцями, хоч з переконання вони бандерівцями не були. У відділах УПА були наставлені «політруки» й уповноважені Служби Безпеки. Їхній вплив був такий великий, що часто військовий ступінь чи функції у відділах залежали від «політруків». У відділі першою особою був партійний відпоручник. Районовий ОУН Бандери мав право наказати сотенному, що знаходився на його терені, якусь акцію. Тут часто доходило до непорозумінь, бо одночасно сотенний міг мати інший наказ від зверхника УПА. В міру поповнення рядів УПА неорганізованими УПА набирала щораз більше характеру всенаціональної української армії. Партія чим далі тратила поводи, СБ не могла схопити цілості в свої руки. Між старшинами і вояками УПА та СБ згодом витворився великий антагонізм»[126].
У спогадах представників інших українських самостійницьких рухів та військових формувань (бульбівців, мельниківців), що діяли, зокрема, на Волині (Т. Бульба-Боровець, К. Гірняк, Г. Стецюк, М. Подворняк, П. Балей, М. Куделя та ін.[127]), чимало місця присвячено саме «українсько-польській різанині», а також з’ясуванню того, яку відповідальність за неї несла кожна зі сторін.
Змальовуючи картину тих жахливих подій, М. Подворняк, наприклад, написав таке: «У німецькій поліції, яка прийшла на місце української, було багато поляків, і всі вони були не місцеві, але привезені до нас десь з глибокої Польщі. Вони з великою жорстокістю нищили українське населення. Коли німці посилали їх спалити одне українське село, то вони палили п’ять-шість. Доходили також до нас чутки, що на українських землях за Бугом, в так званому Генерал-Губернаторстві, польська партизанка жахливо переслідує наш народ. Невідомо, чи ті чутки були правдиві, але вони запалювали наших людей ненавистю до поляків. Розуміється, що в усьому цьому була німецька рука, а може, й рука більшовиків, щоб звести ті обидва поневолені народи до взаємної боротьби. Тому німці в Генерал-Губернаторстві тримали українську поліцію для втихомирення польських повстанців, а на Волинь прислали поляків. І розпалилася між поляками і українцями нікому не потрібна братовбивча боротьба... Про всі події на Грубешівщині довідалися українські повстанці на Волині і з такою самою жорстокістю відплатили полякам за кров своїх братів. Не було в людей тоді жодного милосердя, не було найменшої іскри сумління, бо з людей стали звірі...»[128].
124
Краківські вісті. Український щоденник Генерал-Губернаторства. — 1943. — 12 серпня. — С. 1.
125
127