Через останнього підтримувалися контакти з членами новоутвореного у Франції польського емігрантського уряду гене-рала Владислава Сікорського та офіційними представниками французького і британського міністерств закордонних справ. Ці контакти не могли не бути поміченими гітлерівцями і тому під тиском останніх діячі Державного центру УНР, що залишилися в окупованій польській столиці, були змушені виступити із заявою, в якій ставилася під сумнів легітимність заходів паризьких представників УНР. Солов’ю довелося також проводити переговори на території Угорщини, Румунії та Італії з різними тамтешніми українськими політичними колами (насамперед з націоналістами з табору А. Мельника) про об’єднання зусиль у боротьбі за незалежність України, які, втім, не дали позитивних результатів.
Позиція ОУН у війні, що почалася, була частково відображена у статті «Наша нейтральність та ідеологічна війна», опублікованій у травні 1940 р. в українському часописі «Свобода», що виходив у США, автором якої був один з провідних діячів націоналістичного табору, член проводу Організації Євген Онацький. Останній свого часу був залучений до ОУН особисто Є. Коновальцем. Можливо, тому Є. Онацький значною мірою дотримувався поглядів свого колишнього шефа щодо того, якою має бути зовнішньополітична орієнтація ОУН під час нової імперіалістичної війни, аби від неї не постраждали, а, навпаки, лише виграли українські національно-визвольні інтереси.
Він писав: «...Не маємо жодної підстави воювати на боці альянтів, бо вони підтримують шалені наміри Польщі, так само, як не маємо жодної підстави воювати на боці німецького Рейху, котрий віддав Західну Україну Москві. Жодна із воюючих сторін не висунула української проблеми, а коли б навіть висунула, то й тоді спершу необхідно уважно придивитися до того, наскільки цей крок щирий та реальний. Нашою найбільшою і, зрештою, єдиною є проблема згуртування всіх власних сил, щоб солідарно виступити не в момент гігантської боротьби нині воюючих держав, а тоді, коли їхні сили вичерпаються, коли противники захочуть спокою та відпочинку»[136].
Проблема консолідації суспільства та збереження законності в забезпеченні континуїтету державності II Речі Посполитої посідала одне з перших місць і в діяльності польських політичних сил, що стояли біля джерел нових емігрантських властей. Адже лише за такої умови уряд генерала В. Сі-корського міг отримати мандат на легітимність дій від польського загалу.
Утім хоча формально новий кабінет міністрів мав характер уряду національної єдності, тобто поряд з представниками довоєнної опозиції, членами чотирьох найвпливовіших політичних партій — Селянської (Стронніцтво Людове — СЛ), Національної (Стронніцтво Народове — СН), Польської соціалістичної партії (Польська Партія Соціалістична — ППС), Партії праці (Стронніцтво праці — СП) — в ньому опинилися і діячі правлячого до війни так званого санаційного табору, переважна більшість пілсудчиків та «народовців» виявила недовіру до нової влади. Не сподобалося багатьом політикам і те, що новий президент Владислав Рачкевич пішов на зміни в конституції 1935 р., які зробили прем’єра особою з найбільшими владними повноваженнями в «польській підпільній державі».
Щойно створений уряд В. Сікорського був дипломатично визнаний Францією, Великобританією, Сполученими Штатами, а також іншими, на той час нейтральними країнами, хоча деякі з них через певні побоювання щодо реакції на таке визнання з боку Німеччини і СРСР намагалися цього не демонструвати[137]. За всілякої підтримки Франції та Великобританії відбудовувалися на заході й польські збройні сили, значною мірою знищені під час вересневої воєнної кампанії 1939 року.
У початковий період війни польські політики, в тому числі В. Сікорський, недооцінювали військовий потенціал III Рейху і сподівалися на близьку перемогу своїх західних союзників — Франції та Великобританії, а отже, на швидке визволення Польщі. На таких розрахунках базувалися й польські цілі у війні, головними з яких було збереження за повоєнною країною цілковитої суверенності та територіальної цілісності як мінімум в існуючих до вересня 1939 р. кордонах.
136
Цитовано за:
137