Хоча вже в середині листопада цього ж року під час офіційного візиту польського прем’єра до Лондона йому було заявлено про те, що поляки не мають розраховувати на британську підтримку в справі реституції довоєнного польсько-радянського кордону, а також нагадали, що саме Великобританія запропонувала лінію Керзона як таку, що відокремлює українські та білоруські етнічні землі від польських[138]. Загальновідомо, що така позиція офіційного Лондона диктувалася нагальною потребою залучити до антигітлерівської коаліції СРСР.
Ставлення членів польського емігрантського уряду до факту приєднання Москвою західноукраїнських земель чітко відображено в листуванні, яке велося в цей період між Головнокомандувачем Польських збройних сил на Заході, прем’єром генералом В. Сікорським та головою Комітету в справах країни (КСК) генералом Казімежем Соснковським, а також у кореспонденції, що надходила до Парижа (пізніше до Анжерса) і Лондона впродовж 1939–1941 рр.[139]
Так, у документації за жовтень — листопад 1939 р. позиція польських урядовців висловлена, зокрема, таким чином: «Мусимо протестувати проти будь-яких спроб поставити під сумнів наші права на цілісність державної території Польщі, які, можливо, робитимуться урядами або громадськістю в союзницьких нам країнах. Водночас слід переконати союзників, Ватикан і Америку в тому, що Польща повинна мати спільний кордон з Румунією. При цьому необхідно стверджувати, що українці є ненадійним партнером для союзників.., що у випадку віддання українцям Малопольщі (Галичини. — І. І.) Румунії буде загрожувати втрата Бессарабії і Буковини (внаслідок цього погіршаться стосунки між союзниками і Румунією) і що Східна Малопольща (Східна Галичина. — І. І.) є територією зі змішаним населенням (українці, поляки, євреї), котре скоріш буде прагнути належати до демократичної Польщі, аніж до України — країни молодої і тому більш націоналістичної»[140].
Загалом ставлення польського емігрантського уряду до українського питання в початковий період Другої світової війни зумовлювалося, по-перше, довоєнними уявленнями поляків про те, ким були українці у II Речі Посполитій, до чого вони прагнули і як складалися українсько-польські стосунки в міжвоєнний період, а по-друге, позицією, яку займали українці вже в 1939–1941 рр., тобто під час польсько-німецької і польсько-радянської воєн, а також їх завершення і територіального поділу Польщі між Німеччиною та СРСР.
Нагадаємо, що в міжвоєнний період прагненню українців до створення територіальної автономії в межах II Речі Посполитої польські урядовці протиставили (особливо з 1935 р.) політику «зміцнення польськості» на територіях, де проживало українське населення. На Холмщині руйнувалися православні церкви, а український православний люд Холмщини і Волині примусово навертався в католицизм. Політика інтенсивної полонізації призводила до того, що, наприклад, у волинському повітовому місті Дубно, де проживало понад 40% українців, не було жодної української початкової школи.
У Східній Галичині українцям було заборонено купувати землю, і це в той час, як західноукраїнські землі масово заселялися колоністами з Центральної Польщі (мазурами) і тут створювалася так звана загродова шляхта. Дії польських властей були спрямовані на те, аби відокремити лемків, бойків, гуцулів від решти українського населення, аби зміцнити сокальський кордон та запобігти проникненню на Волинь впливу ОУН, що мала широко розгалужену організаційну мережу в Східній Галичині. Коротко кажучи, політика урядів II Речі Посполитої була далека від демократизму, пошани культурних надбань українців, їхніх традицій, віровизнання. Влада і громадська думка трактували українців як громадян другої категорії і часто без причини принижували їх. Скажімо, у Львівському університеті навіть звернення до українських студентів українською мовою вважалося зневагою до «польськості»[141].
Уже напередодні війни на східних польських землях активізував свою колонізаційну діяльність Корпус охорони прикордоння. Українське населення з прикордонної смуги виселялося. Українців усували з лісової і поштової служб, із установ зв’язку та комунікації. У серпні 1939 р. в польській пресі з’явився циркуляр Міністерства юстиції, у якому йшлося про необхідність арешту «ненадійного українського елементу» з-поміж міської і сільської інтелігенції та ув’язнення його в таборі Береза Картузька.
З початком німецько-польської війни було розголошено про існування урядових планів, підготовлених у 1938–1939 рр. Головнокомандувачем Війська Польського маршалом Едвардом Ридз-Смігли і міністром військових справ генералом Тадеушем Касишицьким, метою яких ставилося звільнення «південно-східних кресів» країни від української присутності. Стало відомо також про розроблену «народовцями», зокрема генералом Мар’яном Янушайтісом, акцію виселення, а можливо, навіть і часткового фізичного знищення українців на західноукраїнських землях[142].
138
139
ZHRL. Korespondencja pomiędzy gen. W. Sikorskim i gen. K. Sosnkowskim za 1940–1941 rr. (raporty o sytuacji politycznej w kraju). — Sygn. 34. — K. 1–293.
140
ZHRL. Archiwum prof. St. Kota. Ogólne wiadomości z kraju, przesłane przez placówkę w Budapeszcie za 1939–1940 rr., a tagże korespondecja nadchodząca do Paryżu z innych krajów. — Sygn. 394. — K. 54.
141
AAN. Opracowanie z listopada 1943 r. «Sprawa ukraińska». — Sygn. 202/III/203. — K. 5; AAN. Opracowanie z sierpnia 1943 r. «Nacjonalizm ukraiński i jego dążności państwotwórcze». — Sygn. 203/XV/45. — K. 79.
142
AAN. Wyciąg z Ustawy przesiedleniowej referenta Lasoty o przyczynach złych stosunków polsko-ukraińskich w 1939 r. — Sygn. 203/XV/46. — K. 53.