На початку 1940 р., коли поляки дуже сподівалися на можливість нападу на СРСР з півдня союзницьких військ на чолі з французьким генералом М. Вейганом, у штабі Польського Головнокомандувача з’явилося чимало планів щодо врегулювання українського питання за рахунок зруйнованої більшовицької імперії, хоча були вони в тій ситуації нереальними.
В одному з них, датованому 6-м січня 1940 р., зазначалося: «Метою організації і підтримки українського збройного руху на Київщині і за Дніпром має бути: а) диверсія у глибокому тилу більшовицької армії; б) можливий розпад Росії на окремі національно-державні утворення; в) можливе створення Української держави на Наддніпрянщині».
Далі у плані підкреслювалося: «Польща зацікавлена в тому, щоб цю акцію проводити за власний рахунок, щоб занепад більшовизму весь світ ставив у заслугу нам, ... щоб нарешті новоутворена Україна була для нас чинником прихильним, а не ворожим... На чолі акції повинні стояти поляки, які б виступали як керівники українських повстанських загонів... Мусимо пам’ятати, що робимо це не для них, а для себе, що це в наших власних інтересах, що через цю акцію ми готуємо собі умови для подальшого співіснування, що повинні мати вирішальний голос при визначенні умов цього співіснування... Збройна акція українських повстанців повинна мати такий вигляд, що вона спрямована не проти радянського солдата, а лише проти ГПУ, комуністичної партії і безбожників... Загальний напрямок всього руху має бути з території Румунії, з району середньої Бессарабії, на Черкаси, а потім або на Східну Малопольщу (Східну Галичину. — І. І.), або на Крим, Дон і Кубань»[157].
Цей план свідчив про те, що в польських військових колах було чимало прихильників ідеї «політичного прометеїзму». Українському питанню вони відводили чи не головну роль у реалізації федералістичної програми. На думку цих людей, створення Української держави на Наддніпрянщині в усьому мало відповідати польським державним інтересам, оскільки, по-перше, завдяки допомозі українцям у створенні їхньої власної держави поляки могли б мирним шляхом вирішити на свою користь проблему належності західноукраїнських земель, а по-друге, новоутворена «Велика Україна», уклавши унію з Варшавою, входила б до польської федерації, чим значно послаблювала б Росію і, навпаки, зміцнювала б Польщу[158].
У заяві від 8 квітня 1940 р., зробленій військовими зі штабу Головнокомандувача, думки про «цивілізаційну» місію Польщі на сході, зокрема про допомогу українцям у створенні ними на Наддніпрянщині вільної та самостійної держави, повторювалися[159]. При цьому підкреслювалося, що проблема створення Української держави жодним чином не має пов’язуватися з питанням, кому мають належати польські «східні креси». У цьому плані офіційна політика польського уряду, на думку начальника штабу полковника Олександера Кендзьора, мусила полягати у збереженні status quo ante bellum. Справа східних територій II Речі Посполитої була винятково польською внутрішньою справою і не підлягала обговоренню з українцями.
Після капітуляції Франції у війні з Німеччиною та переїзду польських емігрантських властей до Великобританії прем’єр В. Сікорський у меморандумі до Форейндж офіс у червні 1940 р. заявив про прагнення польського уряду в Лондоні переглянути свою політику стосовно Москви[160]. Він погодився навіть на певні територіальні зміни на польсько-радянському кордоні, на прохід радянських військ через територію Польщі, окуповану Німеччиною, на співпрацю у формуванні в СРСР польської армії для спільної боротьби проти нацистів. І хоча невдовзі меморандум було відкликано, його поява свідчила про те, що польські військово-політичні сили в Лондоні, чи принаймні якась їх частина, під тиском обставин, імовірно, будуть змушені поступитися своїми національними інтересами, щоб відродити Польщу.
Певні зміни, що відбулися у ставленні польського «лондонського» табору до СРСР, а отже, і в розумінні проблеми «східних кресів», відобразилися в інструкції генералів В. Сікорського і К. Соснковського, надісланій у липні 1940 р. у Варшаву генералові Стефану Ровецькому — командувачу польського підпілля, створеного на всіх окупованих Німеччиною, а також приєднаних до Радянського Союзу довоєнних територіях II Речі Посполитої.
157
ZHRL. Opracowanie J. Klimkowskiego z 6.I.1940 r. «Zorganizowanie i przeprowadzenie ruchu zbrojnego ukraińskiego w Kijowsczyżnie i na Zadnieprzu». — Sygn. 407. — K. 1–2.
159
ZHRI. Sprawa ukraińska (w związku z referatami prof. Górki i Dr. Longchampsa uwagi szefa sztabu Głównego z 8.IV.1940 r.). — Sygn. 402. — K. 57–63.
160
Польское эмигрантское правительство // Советская историческая энциклопедия. — Т. 11. / Ред. Е. Жуков и др. — М., 1968. — С. 316. У цій статті міститься інформація про те, що в листопаді 1939 р. польський емігрантський уряд оголосив становище війни із СРСР.