У ній зазначалося: «Наше ставлення до Рад як до окупанта не зазнало принципової зміни... Однак не виключено, що при подальшому розвиткові подій Росія в певний момент може опинитися на боці Англії як її союзника у війні проти німців... Тоді, може, доведеться переглянути наше ставлення в сенсі відкладення на якийсь час вирішення територіальної суперечки з радянським окупантом... Натомість уже зараз мусять бути переглянуті гасла про знищення Росії, що, однак, не повинно зашкодити встановленню тісніших зв’язків з українцями, які дружньо ставляться до Польщі. Вирішення українського питання в політичній площині належить винятково до компетенції уряду. Тому всі спроби дійти в цьому питанні якогось порозуміння з Вами, які, можливо, робитимуться з українського боку, слід обмежити лише до прийняття від українців відповідних заяв без надання їм будь-якої політичної, а тим більше військової інформації з нашого боку»[161].
Інструкція такого змісту, безперечно, обмежила можливості польських підпільників дійти якогось порозуміння з українцями і налагодити співпрацю з ОУН та іншими українськими самостійницькими організаціями. Загалом відсутність офіційної декларації польського емігрантського уряду в підтримку ідеї створення незалежної України стала однією з головних причин ухиляння в подальшому українських політиків від переговорів з поляками як на еміграції, так і на окупованих Німеччиною, а також приєднаних до СРСР територіях (хоча такі в поодиноких випадках і мали місце, про що йтиметься далі).
Якщо у польських урядових колах готові були принаймні взяти до уваги ідею створення незалежної Української держави на Наддніпрянщині в обмін на підтримку українськими незалежницькими силами антигітлерівської коаліції, то у будь-якому разі без включення до її складу Східної Галичини і Волині. Українські політики (особливо націоналістичного спрямування) в умовах територіального поділу Польщі і включення західноукраїнських земель до складу УРСР і СРСР, навпаки, неодмінно тепер висували вимогу забезпечення «соборності» українських територій, вважаючи її основною вимогою у справі українсько-польського порозуміння. Поразка Франції і підготовка Німеччини до війни з Москвою давали українським політичним діячам і військовим надію на здійснення у найближчий час їхніх планів, до того ж без будь-якої згоди, а тим більше допомоги з боку Польщі та її союзників.
Тим часом 9 серпня 1940 р. на засіданні англійського військового кабінету було прийнято рішення про можливість згоди офіційного Лондона на встановлення майбутнього польсько-радянського кордону саме по лінії Керзона. Спеціальна місія британського посла Стаффорда Кріпса наприкінці літа прибула до Москви та поінформувала про це радянське керівництво[162].
З поразкою Франції і змінами, що сталися внаслідок цього у становищі і позиції «альянтів», було поховано перспективу швидкого визволення Польщі. Діюче на окупованих Німеччиною територіях, у так званому Генерал-губернаторстві (ГГ), польське підпілля і, насамперед, проурядовий Союз збройної боротьби (СЗБ), налаштований до того часу на захоплення влади у країні в момент звільнення польської території західними союзними військами, отримав наказ припинити активні дії, обмеживши їх лише актами самооборони в разі необхідності. На західноукраїнських та західнобілоруських землях регіональне командування СЗБ також, розуміючи безперспективність антирадянської діяльності, фактично було змушене погодитися на співробітництво з «радами»[163].
Капітуляція Франції призвела до значних змін і у свідомості українців (незалежно від їхніх політичних переконань), які були не на користь «альянтів». Тоді як останні намагалися залучити на свій бік Москву, усвідомлюючи, що без неї не перемогти Німеччину, 20 червня 1940 р. під головуванням А. Лівицького у Варшаві відбулося таємне засідання у справі організації української повстанської армії у разі нападу німців на СРСР[164].
На території самої Франції, вже навіть після її капітуляції, неподалік Тулузи, в департаменті Арієж, біля с. Верне, розташовувався концентраційний табір, де за колючим дротом разом з тисячами інших раніше заарештованих з Парижа, північної та східної частин країни так званих державно-небезпечних германофілів знаходилося близько 200 українців, адміністративно засланих за поширювання «гітлерівських відомостей про Францію та Україну». А у Фіво, біля Марселя, ще навіть під кінець осені 1940 р. у казармах іноземного, тобто французького, легіону сиділа маса українців, що з невідомих причин не демобілізовувалися, хоча було загальновідомо, що всі ці так звані добровольці лише з примусу тікали до цієї частини, щоб не бути завербованими до союзної, ними зненавидженої, польської армії.
162
163
Докладніше про це див.: Польское подполье на территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939–1941: В 2-х т. — Варшава М., 2001.
164