Про це, зокрема, повідомляв український тижневик «Краківські вісті». Він також інформував про те, що згідно з рішенням командування німецької армії всі полонені українці, родини яких мешкали на терені ГГ, мали бути протягом вересня 1940 р. звільнені з таборів полонених та відіслані до місця осілості їхніх родин[165].
З цієї причини, а також із багатьох інших політики з ОУН у ГГ і на землях, що відійшли до СРСР, однозначно зробили ставку на допомогу німців, намагаючись скористатися їхньою війною проти Москви для реалізації власних цілей. Німецькі військові і політики, своєю чергою, пішли на певні поступки українцям у ГГ.
Численні звіти до Лондона командувача польського підпілля генерала С. Ровецького свідчать про те, як поляки болісно реагували на творення німцями на окупованих територіях так званої русинської республіки, «виділення русинів і надання їм, на відміну від поляків, усіх прав громадян Рейху». Зокрема, полякам було заборонено відвідувати найкращі ресторани, тільки за попередньою домовленістю дозволялося користуватися залою для чекання на вокзалі, німці зобов’язали польський краківський центральний відділ кооперації сплатити лемкам значну грошову суму тощо, тоді як українці мали власне казино, обіймали посади ветеринарів, лікарів, довірених осіб у єврейських фірмах.
З українців утворювалися озброєні загони, одягнені в польські мундири, а частково — і в синьо-жовте вбрання. Частину загонів німці випровадили для охорони словацького і угорського кордонів, після чого подолання їх польськими військовими, що прагнули дістатися Польських збройних сил на Заході, а також кур’єрами значно ускладнилося. На думку польського генерала, чимало українців — членів так званих Українських допомогових комітетів (УДК), як і інших українських установ, створених у Генерал-губернаторстві, — прислуговувались абверу, службі безпеки або гестапо[166].
Таким чином, поразка Франції остаточно розвела польський і український національні військово-політичні табори на протилежні воюючі «барикади». Перший надалі пов’язував свої плани з планами «альянтів» і не втрачав надії на можливий у майбутньому шанс для всезагального антигітлерівського повстання. Другий, і особливо ОУН, хоча і прокламував орієнтацію на власні сили, у практичній діяльності зробив ставку в досягненні головної своєї мети на Німеччину, яка активно готувалася до війни з їхнім ворогом № 1 — СРСР.
2. 1941 рік у долі українців і поляків на території їхнього спільного проживання
Від початку 1941 р., у зв’язку з інтенсивною підготовкою Німеччини до агресії проти СРСР, ОУН активізувала свої зусилля в напрямі військової співпраці з нею. У спеціально створених школах у Кракові, Кросно, Закопаному, Тарнові та інших містах українська молодь здобувала поліційні та військові навички. Частину членів ОУН було залучено до веркшутцу (вартівних відділів), підлеглих з українського боку полковникові Романові Сушку, а з німецького — командуванню шуцмансшафтів (допоміжної поліції, у якій служили як українці, так і поляки). Значну кількість молодих українців було скеровано до напіввійськових відділів «Української служби праці» (Ukrainischen Heimatdienst), призначених для проведення будівельних робіт головним чином військового характеру. До війни готувалися так звані похідні групи ОУН, головною метою яких мало бути формування органів місцевого самоврядування після звільнення української території від «рад».
У першому кварталі 1941 р. було створено український легіон. Згідно з досягнутими домовленостями між ОУН(Б) і представниками абверу він мусив воювати на боці вермахту і виконувати спеціальні завдання. Останні не були чітко визначені, але передбачали, насамперед, дії із захоплення найважливіших військових, адміністративних, господарських та комунікаційних об’єктів, а також збереження їх від знищення відступаючими радянськими військами і загонами НКВС. У травні легіон було поділено на два батальйони («Дружини українських націоналістів») — «Нахтігаль» під командуванням німецького оберлейтенанта Л. Герзнера і «Ролянд», яким керував українець — майор Євген Побігущий. З огляду на те що на території Генерал-губернаторства збройний вишкіл українців не міг відбуватися, батальйони було перенесено до Сілезії та Австрії[167].
166
Armia Krajowa w dokumentach 1939–1945. — T. 2. Czerwiec 1941 kwiecień 1943. — S. 138–139.
167
AAN. — Sygn. 202/III/134. — K. 279–311. Див. також: