Звичайно ж, діставалися до польського підпілля і члени ОУН, але після 1941 р. не в інтересах цієї організації буде нищити його, особливо це стосується тих підпільних структур СЗБ-АК, що діятимуть на польських етнічних землях. Навпаки, українська політична мета полягатиме тут у тому, щоб поляки завдавали німцям якомога більше клопоту. Підкреслимо, що, на наше переконання, ніхто так не заважав польським діячам у проведенні підпільної діяльності в роки війни, як вони самі собі — необережністю, чи то змушеними зізнаннями під час допитів у гестапо, або навіть свідомими доносами та провокаціями польських «Азефів»[171].
Не можна не сказати про те, що й самі поляки становили великий відсоток німецької агентури, перекинутої до СРСР і схопленої органами радянської держбезпеки. Крім того, заарештовані в Західній Україні польські підпільники передали до НКВС чимало важливої інформації про ОУН та її підготовку до збройного повстання у Східній Галичині, наміченого на день нападу Німеччини на СРСР[172].
А, наприклад, виконуючий обов’язки командувача СЗБ на радянській території полковник Леопольд Окулицький зазначав таке: «польська людність налякана, масові депортації зробили свою справу. Громадськість звинувачує поляків, що діяльність нелегальної організації СЗБ стала приводом для вивезення населення, радянська пропагандистська кампанія призвела до широкої участі польської громадськості в політичному житті країни і співробітництва з радянською владою»[173].
Тим часом, після розколу 1940 р. в ОУН, прихильники молодого безкомпромісного ватажка націоналістів Степана Бандери скликали у квітні 1941 р. у Кракові II Великий збір ОУН(Б), на якому було ухвалено програму боротьби за незалежність України в умовах війни.
У ній було зазначено, що ОУН бореться «за організацію Української держави на основах сильної влади, сильної національної армії й фльоти та одної політичної організації провідного національного активу». У програмі підкреслювалося: «При творенні єдиного протимосковського революційно-визвольного фронту боротьби рішає перш за все політична доцільність, а не світоглядові, ідеологічні й програмові різниці»[174].
У загальних вказівках Проводу ОУН про державотворчу діяльність організації в умовах війни з метою утворення Української держави, опрацьованих відразу ж після II Великого збору ОУН у травні 1941 р., наголос робився на тому, що збройний зрив під час війни мав засвідчити здатність українського народу самому боротися за свою честь, волю й незалежність, самому формувати власну долю. Німецькі війська на українській землі сприймалися як війська союзників. Але ще до їхнього приходу українці самі мусили упорядкувати своє життя. Німцям мало бути заявлено, що «вже створилася українська влада, її перебрала ОУН під кермом Степана Бандери, всі справи українського життя ладнає ОУН та місцева влада, готова ввійти у приязні взаємини з союзними військами для спільної боротьби з Москвою та для співпраці...». У разі, коли б німці поставилися негативно до створеної «української влади ОУН», не визнавали її та призначали своїх людей, «...Перед фізичною силою слід було уступити, але в правному розумінні влади не передавати (тобто завісити себе в урядуванні)»[175].
Аналіз військових інструкцій Проводу ОУН у разі війни від травня 1941 р. свідчить про доволі докладну розробку ще до її початку планів з організації в підпіллі і, насамперед, у селах та містах Західної України невеличких «повстанчих та партизанських осередків». З початком війни проти СРСР ці підпільні загони мали розпочати повстання, захопити у свої руки владу або, «очистивши її від рештків ворожих елементів (станиці НКВД, міліція, урядники і т. п.), передати в руки поважних знаних місцевих громадян-діячів (війт, командант міліції і т. д.)... Рівночасно з назначенням цивільної влади військовий командант оселі проголошував загальну мобілізацію і організовував уже заздалегідь передбачені нові відділи відповідно до кількості нідстаршин і засобів зброї. ...Менш здібних він також організовував в службу безпеки (поліція, міліція) та допоміжну службу»[176].
Після опанування терену передбачалося «скликати людей і відчитати їм маніфест ОУН про відновлення Української держави й про війну України з Москвою». Промова мала закінчитися оголошенням про включення всіх боєздатних українців до складу Української Народної Армії.
172
Докладніше про це див.:
173
Польское подполье на территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939–1941. — С. 1180.
174
ОУН в світлі постанов Великих зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 рр. Збірка документів. — Б. м., 1955. — С. 24–25.
175
Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. — Л. — К., 2001. — С. 15–20.