І справді, з приходом «союзницької» німецької армії представники. ОУН(Б) розраховували при допомозі вермахту на створення українських регулярних збройних сил, які не тільки продовжили б боротьбу за самостійність Української держави, але змагалися б «за повний розвал і знищення Московської імперії та за створення на її руїнах самостійних національних держав»[177].
Утілення військових планів ОУН(Б) на території Західної України розпочалося водночас із нападом Німеччини на СРСР. Відповідно до отриманих інструкцій, створені націоналістами партизанські загони розгорнули бойові дії проти відступаючих підрозділів Червоної армії. Збройні виступи ОУН були зафіксовані у 26 районах п’яти західноукраїнських областей. Червона армія й частини військ НКВС втратили під час перестрілок і сутичок з оунівцями близько 2100 солдатів та командирів убитими, а 900 полоненими, втрати ж націоналістів лише на території Волині сягнули до 500 осіб убитими. Принаймні такі дані подають деякі з українських дослідників[178].
У документації польського підпілля з приводу тих само подій повідомлялося, що в день вибуху німецько-радянської війни ОУН організувала в багатьох місцевостях Східної Галичини і Волині повстання. Проте розпочалося воно передчасно, а тому було більшовиками криваво придушено. Частина українських повстанських загонів сховалася в лісах і там дочекалася приходу німців. На думку польської сторони, спроба збройного антирадянського повстання, організованого ОУН, стала однією з головних причин тієї жахливої розправи, яку вчинили більшовики над в’язнями в тюрмах Західної України в момент свого відступу[179].
Напад німецьких військ на СРСР не став несподіванкою і для поляків, зокрема для керівництва польського підпілля у Варшаві, яке вже від березня 1941 р. інформувало емігрантські власті у Лондоні про концентрацію сил вермахту на німецько-радянському кордоні для війни на сході[180].
З початком нової воєнної кампанії німці в Генеральній губернії змінили певним чином своє ставлення до місцевої польської людності і почали з нею загравати, що було характерно у попередній період лише для їхніх стосунків з українцями. На окупованих територіях було розгорнуто масовану антирадянську кампанію. Під «обстріл» потрапили дії радянської влади в західних районах України щодо поляків у 1939–1941 рр. На шпальтах багатьох друкованих органів, що легально тут виходили, в липні 1941 р. була вміщена промова німецького міністра пропаганди Й. Геббельса з приводу «нелюдської розправи жидо-більшовицьких катів» над в’язнями західноукраїнських тюрем та відповідні фотознімки жертв[181]. Цілеспрямована гітлерівська пропаганда, а також успіхи «німецької зброї» викликали політично неоднозначні, суперечливі настрої, особливо серед польської інтелігенції.
Утім більш суттєвими були все-таки позитивні зміни, що сталися в радянсько-польських відносинах. Під тиском з боку англійців і особисто британського прем’єра В. Черчілля глава польського уряду В. Сікорський 30 липня 1941 р. підписав угоду про союз із СРСР у війні. На знак протесту уряд залишили «пілсудчики» та «народовці». Угода проголосила німецько-радянські домовленості від серпня і вересня 1939 р. недійсними. Однак розв’язати проблему кордонів не вдалося. Західноукраїнські та західнобілоруські землі кожна зі сторін вважала своїми й створювала там власне збройне підпілля. Відповідно до угоди в СРСР почала формуватися польська армія під командуванням генерала Владислава Андерса.
Дуже важливі міркування з приводу необхідності зміни зовнішньополітичної орієнтації поляків висловив ще напередодні червня 1941 р. вже згадуваний нами керівник польського підпілля на радянській території полковник Л. Окулицький. Заарештований органами НКВС у Львові в січні 1941 р., він був змушений дати свідчення про діяльність СЗБ на окупованих Німеччиною і СРСР землях, які були оприлюднені архівістами Федеральної служби безпеки Російської Федерації лише у 2001 р.
Л. Окулицький зазначав: «Польський народ, якщо не хоче спуститися до ролі покірливого невільника, не може бездіяти в цій боротьбі. До цього часу він був рішуче відданий союзу з Англією, розраховуючи на її перемогу і втручання. Однак сталися події, котрі змушують піддати ревізії ці погляди, слід відверто сказати собі — доля Польщі залежить не від результату війни між Німеччиною й Англією, а від результату вирішальної битви між Німеччиною та СРСР... У боротьбі між СРСР і Німеччиною польський народ мусить встати на бік СРСР... Будучи переконаний, що перемога СРСР дасть польському народу можливість життя і національного, культурного, господарського та політичного розвитку, я написав свої зізнання і заявляю про бажання подальшої роботи. Буде Польща червоною, добре, хай буде, лише б тільки була. Зрештою, це добре на неї вилине, звільнить і розкриє нові, невідомі до цього часу сили народу»[182].
178
180
Уже 13 березня 1941 р. у центральному підпільному друкованому органі СЗБ «Інформаційній бюлетень» з’явилося повідомлення про рух німецьких військ у східному напрямку та робився висновок про підготовку Німеччини до нападу на СРСР. — MiD WIH. — Sygn. III/49/176. — К. 23.
182
Польское подполье на территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939–1941. — С. 1210.