Цікавим є, однак, той факт, що, незважаючи на досягнуті влітку 1941 р. польсько-радянські домовленості про співпрацю у війні, в надісланій до Варшави депеші начальника штабу Головнокомандувача Польських збройних сил на Заході генерала Т. Клімецького від 20 листопада 1941 р. йшлося про необхідність, окрім підготовки до загальнодержавного антинімецького повстання, у разі поразки Німеччини та наступу в західному напрямку Червоної армії бути здатними також до захисту від останьої польських східних територій. Цей план зазнав змін лише після візиту генерала В. Сікорського до Москви і підписання 4 грудня 1941 р. польсько-радянської декларації про приязнь та взаємну допомогу у війні[183]. На той час вже передбачалося, що разом з Червоною армією на довоєнні східні землі Речі Посполитої, можливо, вступатимуть і польські підрозділи, сформовані на території СРСР.
Таким чином, можна констатувати, що з грудня 1941 р. Польща і СРСР фактично стали союзниками у війні. Звертаємо особливу увагу на цей чинник, який більше, ніж будь-який інший, сприятиме розгортанню ворожнечі між українськими та польськими національними збройними формуваннями і врешті-решт остаточно відріже їм шлях до досягнення порозуміння під час війни.
Складовою польсько-радянського військового співробітництва стало встановлення зв’язків між командуванням Червоної армії та СЗБ, який з лютого 1942 р. дістане назву Армії Крайової (АК). Головним для радянського генштабу в співпраці з поляками було отримання розвідданих з глибокого тилу німецьких військ, які швидко просувалися на схід, а також здійснення польськими формуваннями диверсій на комунікаційних лініях, по яких німці забезпечували Східний фронт.
Для прийняття інформації від СЗБ-АК у Москві діяла радіостанція, але В. Сікорський наказав усі зв’язки здійснювати винятково через Лондон. Природно, це затримувало проходження інформації, яка втрачала актуальність. Із диверсійними діями на комунікаціях ворога в рамках створеної під тиском англійців саботажно-диверсійної організації «Вахляж» аківці також зволікали. Причина цього полягала не лише у труднощах праці діячів диверсійних осередків, а й у небажанні керівників організації та рядових бійців приносити великі жертви на користь СРСР, який ще донедавна сприймався поляками як такий само ворог, що й Німеччина.
Тим часом, 30 червня 1941 р., у Львові, після прибуття туди спеціальної похідної групи ОУН(Б), очолюваної Ярославом Стецьком, на Національних зборах української громадськості міста у приміщенні товариства «Просвіта» останнім було проголошено «акт відновлення Української держави після 23 років неволі»[184].
1 липня 1941 р. віддано наказ начального команданта Української національної революційної армії Івана Климова («Легенди») про створення армії для захисту Української держави[185].
3 липня 1941 р. з’явилася постанова голови Українського державного правління у Львові Я. Стецька про створення Українського державного правління (Українського уряду)[186]. Повідомлення Інформаційного відділу ОУН та листи Я. Стецька про проголошення акта відновлення Української держави були негайно передані до Берліна, Рима, Мадрида, Загреба та інших столиць країн — сателітів Німеччини. Водночас туди були призначені уповноважені Українського державного правління у Львові.
Ставлення різних українських політичних угруповань до цих дій було неоднаковим, до того ж, діаметрально протилежним — від безумовного їх схвалення до звинувачення бандерівців як організаторів у відсутності у них політичної тверезості та відчуття реальності. На думку самих діячів ОУН(Б), лише група Мельника висловилася проти акта незалежності[187], хоча це було й не так. Безперечно, мельниківці, а також, наприклад, прихильники гетьманського руху на чолі з Павлом Скоропадським виступили не проти дій щодо створення Української держави, а проти того, у який спосіб бандерівці намагалися її проголосити. Дуже багато людей, особливо старшого віку, були переконані, що побудова тривалої адміністрації можлива лише за допомоги німців[188].
183
Polskie Siły Zbrojne w drugiej wojnie światowej. — T. 3. Armia Krajowa. — S. 180–181, 184–185.
188
Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. — С. 170. Див. також: