Початок війни і участь в ній ОУН фактично на боці Німеччини значно загострили українсько-польські взаємини і погіршили ставлення польського суспільства до українців. Поляки бачили, що переважна більшість української людності Східної Галичини і Волині зустрічала німців з ентузіазмом. Чи не в кожному селі були зроблені тріумфальні арки, насипані кургани, виставлені хрести з меморіальними дошками. Західноукраїнське населення сподівалося на те, що нарешті Україна буде вільною[193].
Проголошення ОУН(Б) «Акта відновлення Української держави» 30 червня 1941 р. у Львові і реакція на нього німецького керівництва були розцінені польськими політиками і військовими як свідчення відсутності у бандерівців відчуття реальності. Вони зазначали, що бандерівці, «дбаючи, передусім, про швидкість в реалізації своїх задумів, основне завдання вбачали в тому, щоб не пропустити нагоди для проголошення акта і потім поставити німців перед доконаним фактом». На думку поляків, така позиція ОУН(Б) «призвела до видання низки гротескових документів, з яких жоден не мав важливого значення. Ухвалені декларації, що були пересипані пишномовними фразами, залишилися лише на папері»[194].
Інакше оцінювали представники польських організацій дії на той час ОУН(М). Вони вважали, що мельниківці правильніше оцінили ситуацію та можливості, які вона відкривала. Політичної діяльності ОУН(М) не розвинула, натомість, офіційно тримаючи у своїх руках керівництво українською громадою в Генеральному губернаторстві, розбудувала там громадське, господарське та культурне життя. На Холмщині, Підляшші та Лемківщині мельниківці проводили політику «деполонізації», тобто усували польський елемент з усіх сфер суспільного життя[195].
Поза сумнівом, керівники польського підпілля надто критично висловлювалися щодо проголошеного ОУН(Б) «Акта» від 30 червня 1941 р. Напевно, не можна назвати цілком справедливою і їхню оцінку дій ОУН(М), адже не самі мельниківці, а нацисти руками мельниківців проводили цю політику «деполонізації».
Варто наголосити на тому, що після нетривалого періоду зближення між українцями і поляками, викликаного спільним спротивом радянізації Східної Галичини і Волині, з вступом на цю територію німецької армії неприязнь у відносинах між ними відновилася. Вона виплеснулася, передусім, на шпальти української преси, яка почала з’являтися відразу піс-ля захоплення німцями Львова. Уже перший український тижневик «Українські щоденні вісті» містив нападки на Польщу та поляків. На думку останніх, цей тижневик, не встигнувши ще потрапити під німецький контроль, цілком відображав настрої української громади Львова, оскільки був органом міської управи.
У статті «Поголоски?», вміщеній у № 18 тижневика від 26 липня 1941 р., автор зазначав, наприклад, таке: «...через море крові, яку пролляли більшовики, здавалося б, що не знайдеться жодного народу, який би не був вдячний німцям за визволення з більшовицької неволі. Проте очевидною є співпраця поміж поляками і євреями, яких пов’язала прихильність до більшовиків, а також ідея винищення українства. Немає жодної підлості, яку б не скоїли ці московські приплічники. Навіть у в’язницях, де всіх гризли одні й ті самі вши, деякі з них з ненавистю ставилися до українців та відігравали там сумну роль. Їхня чорна робота українцям добре відома. Місцеві польські елементи ненавидять українців за те, що вони співпрацюють з німцями, тоді як українці пишаються цим, оскільки німці б’ють найбільших злочинців світу».
Далі у статті йшлося про те, що деякі польські організації поширювали чутки про надання найближчим часом Англією і Америкою військової допомоги Росії. Як зазначав автор, поляки стверджували також, «що західні країни та Росія, а разом з ними і польські легіони на чолі з військовим генієм — Сікорським — спільними зусиллями переможуть Німеччину та переб’ють українців — погромників більшовиків, євреїв та поляків».
Насамкінець у статті підкреслювалося, що українці вірять у блискавичну перемогу Німеччини і поразку більшовицької Росії та західних плутократів, а розповсюдження поляками різних чуток є небезпечною для них справою[196].
195
AAN. — Sygn. 202/III/134. — К. 311. Про успіхи УЦК на чолі з В. Кубійовичем у розбудові українського громадського життя в ГГ див.: Canadian Institut of Ukrainian Studies University of Alberta (CIUS): The Correspondens of the Ukrainian Central Committee in Cracow and Lwiw with the German Authorities 1939–1944. — T. I. — Edmonton and Toronto, 2000. — P. 260–303.