Питання національної політики ОУН у 1941 р. ще дуже слабо досліджене вітчизняною історіографією, а тим більше — зарубіжною[205]. Проте збережені документальні джерела, хоча і нечисленні, дають змогу це зробити та сформувати погляд на порушену проблему.
Як вище зазначалося, в основу політичної програми так званого Революційного Проводу на чолі із С. Бандерою, покликаного до життя після розколу в ОУН актом від 10 лютого 1940 р., лягли програмні постанови II Великого збору ОУН у Кракові від квітня 1941 р. Згідно з ними головна мета цієї програми полягала «в боротьбі за українську великодержавність шляхом здійснення націоналістичної революції» і «визнання добра української нації — найвищим добром на землі»[206].
Мета «української революції» виходила із визнання лідерами ОУН лише національних засад в організації світу, а також культивування ними ідеї про цілковите національне самовизначення народів та необхідність пробудження всіх національних культур на противагу інтернаціоналізму, що, на їхню думку, тільки і могло забезпечити новий європейський та світовий порядок.
Центральне гасло багатьох оунівських програмних документів — «Україна понад усе» — становило самоціль для ОУН. А тому якщо в майбутній Українській державі й мала бути визнана свобода сумління, то «лише для визнавців тих культів, які не йшли в розріз з добром, мораллю та звичаями української нації»[207].
Керівники ОУН визнавали також свободу думки і преси, але знов-таки тільки в «рамках національного добра». Усе, що «йшло врозріз з національним добром», за їхнім глибоким переконанням, підлягало суворій забороні.
ОУН визнавала, що навіть громадянином Української держави та або інша особа мала ставати не через самий факт народження на українській землі, але «засвідчивши своєю життєвою поставою гідність їм бути». Зрозуміло, що ставлення до нацменшин у майбутній Українській державі визначалося їхнім власним ставленням до революційної боротьби українського народу. А згідно з «Вказівками на перші дні організації державного життя» польських селян можна було й асимілювати, «переконуючи їх в тому, що вони — українці, тільки латинського обряду»[208].
Українська воєнна доктрина й організація також мусили бути побудованими на питомих українських вартостях, з урахуванням винятково українських історичних традицій та відповідно до ідеологічно-програмних і політичних завдань і цілей ОУН. Остання приймала концепцію побудови армії лише на націоналістичних засадах і при цьому планувала поширити «мілітарне» виховання на весь народ. Лідери ОУН боролися за «створення ідеологічно і політично вихованої армії, свідомої своєї мети, націоналістичної за духом, опертої на засаді загальної військової повинності»[209]. Представникам нацменшин, звичайно, можна було знайти своє місце в побудованій на таких засадах армії, але дуже важко.
Керівники ОУН вважали, що власником землі на українській території може бути тільки українець. У зв’язку з цим поставало питання про визначення території Української держави. Із Західною Україною (Волинню і Східною Галичиною) було все зрозуміло. У постановах II Великого збору ОУН з цього приводу зазначалося: «Майбутнє Західної України зв’язане нерозлучно з національно-визвольним рухом усього українського народу. Тому ОУН поборює шкідливі для справи визволення думки про можливість сепаратного вирішення долі Західної України». І далі: «ОУН поборює акцію тих польських угруповань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель. Ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків є передумовою унормування взаємин між українською й польською націями»[210].
Стосовно української етнічної території, що знаходилася західніше так званої лінії Керзона (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), питання ставилося таким чином: «ОУН на Західних Окраїнах Українських Земель змагає за скріплення українського характеру тих земель засобами, залежними від умовин і політичної доцільності, й прилучення їх до Української держави, а не до польських земель»[211].
205
На цю тему див:
206
ЦДАВО України. — Матеріали про основи, структуру і світогляд ОУН. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 37. — Арк. 34.