Щоб не бути голослівними, подамо фрагмент одного з таких документів від червня 1942 р., що має назву: «Партизанка і наше становище до неї»: «...Більшовицька партизанка діє ще від літа минулого року; польська від кількох місяців. Могли б собі поляки чи більшовики партизанити скільки б їм сил стало, і ми не займались би партизанкою, якщо б її вістря не було спрямоване рівночасно і проти нас... Частина українського населення була заскочена німецькою тактикою. Адже українці не брали і не беруть участі в партизанці. Майже всі намагання Сталіна, щоб на Україні викликати партизанку вже із самого початку вмаршу німців, не довели й досі до ніякого успіху завдяки здоровому підходові українського народу й великому вкладові ОУН. І тому Сталін був змушений кинути на Україну москалів, з другої сторони поляків...»[11].
Не можемо не звернути увагу на ще одну спробу В. Сергійчука пояснити причини українсько-польського конфлікту на Волині в підготовленій ним збірці документів під загальною назвою «ОУН-УПА в роки війни». У вступі до збірки упорядник зазначає: «Збройні виступи проти окремих польських сіл на Волині були спричинені тим, що їх жителі стали допомагати як німцям, так і радянським партизанам у геноциді українців. Треба визнати, що польське населення особливо активізувало свою боротьбу проти українців Волині після того, як місцева українська поліція перейшла масово до лав УПА. Це дало привід полякам сформувати спеціальні польські відділи допоміжної поліції, руками яких фашисти організовували систематичні погроми українського населення»[12].
На наш погляд, у цитованому фрагменті міститься кілька помилок, що, на нашу думку, зайвий раз свідчить про неможливість глибоко розібратися в сутності волинських подій без ознайомлення з усім комплексом архівних матеріалів, в нашому випадку маємо на увазі, передусім, польські.
По-перше, як буде показано нижче, українські повстанці організували на Волині збройні виступи не проти окремих польських сіл. Антипольська акція мала масовий характер, доказом чого може слугувати хоча б факт нападу загонів УПА лише протягом 11–13 липня 1943 р. майже одночасно на понад півтори сотні польських поселень.
По-друге, важко уявити собі, щоб польське цивільне населення Волині проводило геноцид місцевих українців або навіть допомагало гітлерівцям у його проведенні. Справа навіть не в тому, що це була не Холмщина чи Грубешівщина, де польські мешканці значно кількісно переважали українських жителів, тоді як на Волині було навпаки. У місцевих поляків просто не було ані таких намірів, ані такої потреби, ані навіть таких можливостей. Вони, собі на шкоду, ні на мить не сумнівалися в тому, що це їхня земля і що вона такою залишиться після війни.
Інша річ — «польська» допоміжна поліція на службі у німців, до якої пішла якась частина і місцевих поляків. Але ототожнювати дії цієї поліції з намірами всього польського загалу Волині рівнозначно тому, як ще донедавна в СРСР ідентифікували УПА з тими поліційними збройними формуваннями, які складалися з українців і знаходилися під німецьким контролем. Скоєні як польськими, так і українськими поліцаями злочини проти цивільного населення слід вважати злочинами гітлерівського режиму, а не злочинами польського чи українського народів. Так само важко повірити в те, що німці могли дозволити українцям або полякам самим сформувати поліцію, яку б останні використовували у власних цілях.
Не можемо погодитися і з твердженням, що радянські партизани проводили геноцид українців. Тут вкотре застосовані В. Сергійчуком загальні етнографічні терміни «українці» і «поляки» призводять лише до підміни понять. Радянські партизани боролися завзято проти ОУН і УПА — це так. Щодо їхнього ставлення до цивільного населення Волині, то радянських партизанів можна звинувачувати в тому, що вони систематично і здебільшого примусово збирали з місцевих жителів своєрідну «данину» продуктами харчування, одягом, взуттям тощо, на що, в принципі, на наш погляд, не мали права. Але такі дії не можна вважати геноцидом. Крім того, подібним чином поводили себе всі без винятку партизани, тобто і польські, і українські, зокрема щодо своєї людності.
Знову-таки, щоб не бути голослівними, зацитуємо уривок зі спогадів людини, яка знала про взаємини між українськими повстанцями і населенням Волині з власного досвіду. Колишній діяч ОУН М. Подворняк написав про це так: «На осінь 1943 р. УПА мала все, що їй було треба, але вона не мала найголовнішого, не мала підтримки населення... Дійшло до того, що люди наші тішилися, якщо десь в акції німці з поляками розбивали повстанців. Бандерівці надалі збирали з населення данину, але тепер вже збирали примусово. За кожний спротив селян карало СБ (Служба безпеки. — І. І.), яке тепер було таким самим пострахом, як колишнє НКВД чи Гестапо»[13].
11
Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) у Києві. Крайовий провід ОУН на західних українських землях. Політична референтура. Партизанка і наше становище до неї, червень 1942 р. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 87. — Арк. 1. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) у Києві. Крайовий провід ОУН на західних українських землях. Політична референтура. Партизанка і наше становище до неї, червень 1942 р. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 87. — Арк. 1.