Діяльність спільного колективу істориків, юристів, архівістів, як і в цілому досліджувана ним проблематика, викликає широкий резонанс і зацікавлення не лише науковців, а й широких кіл громадськості, що знаходить своє відображення, насамперед, на шпальтах періодичної преси. Досить сказати, що в українських друкованих засобах масової інформації на цю тему лише впродовж 2003 р. було опубліковано понад 100 матеріалів, задіяно до 30 періодичних видань загальним накладом близько 9 мільйонів примірників. В обговоренні проблем важкої українсько-польської історичної спадщини взяли участь також радіо, телебачення, понад 10 інтернет-видань[28].
Дуже важливою, на наш погляд, є думка з приводу українсько-польського міжнаціонального конфлікту часів війни відомого львівського історика Я. Дашкевича, висловлена ним в інтерв’ю польській газеті «Республіка» (№ 3) ще 1994 р.: «Не підлягає сумніву, що український терор у 1942–1944 роках стосовно польського населення в Західній Україні заслуговує на суворий і беззастережний осуд. Навіть якщо пробувати його виправдати — як то робить українська сторона — ідеями помсти за польські кривди, провокаціями росіян і німців, співпрацею АК з комуністичною Росією, злочинами тієї ж АК і польського в своїй основі гітлерівського кріпо (кримінальна поліція. — І. І.), нападами польських сіл на українські, винищенням української інтелігенції на Холмщині і т. д.»
Звертаються до «важких питань» українсько-польських взаємин і відомі українські публіцисти. Так, М. Рябчук, згадуючи про публікацію в березневому числі за 1997 р. паризької «Культури» відозви близько ста польських інтелектуалів з однозначним та рішучим осудом ними горезвісної операції «Вісла», висловлює сумнів з приводу того, «чи в сьогоднішній Україні знайдеться сотня інтелектуалів, готових підписати таку саму заяву з осудом антипольських акцій УПА на Волині».
На його переконання, «то зовсім не тому, що українське суспільство більш ксенофобське, а українська еліта менш відважна чи ліберальна, ніж польська. Українська ліберальна інтелігенція не може ставитися до українського націоналізму так само, як польська — до польського, чи російська — до російського: адже становище українців у сьогоднішній Україні є далеко не тим самим, як становище росіян у Росії чи поляків у Польщі. Незавершена національно-визвольна боротьба, напівпочата мовно-культурна деколонізація та запізніле (за європейськими історичними мірками) націєтворення консервують оборонну свідомість, психологію “захисника обложеної фортеці” і, звісно, мало сприяють тверезому поглядові на речі за критеріями “мирного часу”»[29].
У цьому місці варто зауважити, що напередодні проведення заходів з відзначення 60-річчя волинської трагедії в Україні таки з’явився відкритий лист українських інтелектуалів, які просили «вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю»[30]. Втім текст цього листа не задовольнив цілком тих, кому він був адресований у Польщі[31].
Останнім часом історія українсько-польських взаємин стала предметом зацікавлення багатьох політиків України, а деякі з них навіть присвятили їй свої наукові дослідження[32]. Йдеться, зокрема, про книгу Голови Верховної Ради України Володимира Литвина «Тисяча років сусідства і взаємодії». Поставивши собі за мету охарактеризувати загальні закономірності історії двох сусідніх народів, що прирекли їх на тривале співіснування та співпрацю в кордонах єдиного державного організму, автор водночас приділив чимало уваги аналізу кризових ситуацій, які відігравали істотну роль у житті українців та поляків — Національно-визвольній боротьбі українського народу середини XVII ст., українсько-польській війні 1918— 1919 рр., радянсько-польській війні 1920 р., протистоянню держави та українських політичних сил у II Речі Посполитій і особливо — подіям Другої світової війни.
28
29
30
Див.: Волинь 1943. Боротьба за землю. Відкритий лист з приводу 60-ї річниці збройного українсько-польського конфлікту на Волині // Ї. Незалежний культурологічний часопис. — 2003. — № 28. — С. 1.
32