Як досвідчений політик і професійний історик, В. Литвин добре усвідомлює, що кожен, хто зважується сьогодні звертатися до теми українсько-польських відносин, бере на себе велику відповідальність і моральний обов’язок перед обома суспільствами. Це однаково стосується як української, так і польської сторін.
З іншого боку, автор переконаний, що навіть за сучасного стану партнерства і дружніх відносин між Україною та Польщею (а може, саме через це) вже не годиться ховати голову в пісок, уникаючи обговорення трагічних сторінок нашої спільної історії, так само як не слід чекати, доки повмирають усі, для кого ця тема є не лише історією чи науковою проблемою.
Саме тому в підході до викладення історичного матеріалу та у його оцінках (автор наголошує, що вони в жодному разі не є остаточними) на сторінках книги від початку до кінця спостерігаємо ретельний баланс — у поданні історичних фактів, в окресленні українських і польських національних інтересів, у визначенні взаємних гріхів.
З нашого погляду, є цілком слушним один з головних авторських висновків, що в основі як взаємодії, так і антагонізму між українцями та поляками в різні епохи лежав один і той самий чинник — територія. Адже справді, спільність території, на якій проживали українці і поляки, з одного боку, зумовлювала співпрацю між ними, а з іншого — величезну роль в українсько-польському протистоянні відігравало прагнення до володіння землею, що мало вагу, напевно, не меншу, ніж національні та регіональні суперечності. Проте коли в середині XVII ст. ішлося про володіння конкретною ділянкою землі, яка годувала, то у XX ст. — про визначення державної належності цілого регіону або й кількох. Як вказує автор, в обох випадках соціальна і політична напруженість створювалася відповідною політикою урядів I і II Речі Посполитої, що передусім несуть за це відповідальність.
В. Литвин звертається і до питання про спекуляції стосовно того, що сьогоднішня демократична Україна нібито морально зобов’язана віддати сусідам землі, неправедно загарбані за пактом Ріббентропа — Молотова. По-перше, таке питання може серйозно обговорюватися лише в націоналістичних колах польської діаспори. Адже Польща однією з перших визнала незалежність України й заявила про відсутність до неї територіальних вимог, а про взаємну відмову від територіальних претензій було заявлено в укладеному в травні 1992 р. президентами Л. Валенсою і Л. Кравчуком «Договорі про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Польщею і Україною». По-друге, як підкреслює автор, територіальні здобутки УРСР 1939–1945 рр., які успадкувала сучасна Україна, не мають відношення до згадуваного зловісного пакту. Приєднання західноукраїнських земель відбулося в лютому 1945 р. на підставі рішення керівників трьох союзних держав на конференції в Криму, а не у вересні — жовтні 1939 р. І як би ті чи ті політичні діячі в Європі сьогодні не ставилися до прийнятих на Ялтинській конференції рішень, переглядати існуючі кордони в односторонньому порядку ніхто не має права.
Варто звернути увагу на ще один важливий аспект у міркуваннях В. Литвина, коли він торкається найболючішої на сьогоднішній день в українсько-польських взаєминах проблеми, яка також є предметом нашого дослідження, — волинської трагедії часів війни. Здається, уперше український політик, що має повноваження робити офіційні заяви від імені керівництва держави, а водночас і професійний історик, згоден прийняти польську точку зору на узагальнююче визначення антипольської акції бандерівської ОУН на Волині в 1943 р. як такої, що мала ознаки «етнічної чистки»[33]. Не заперечує він також проти того, щоб із загальної картини війни між двома партизанськими арміями, УПА й АК, що точилася на території спільного проживання українців та поляків і під час якої обидві сторони чинили військові злочини, все ж таки виокремити волинську трагедію.
Нагадаємо також про те, що напередодні проведення офіційних урочистостей на Волині влітку 2003 р., присвячених вшануванню пам’яті загиблих у тій трагедії, саме завдяки зусиллям тодішнього Голови Верховної Ради України В. Литвина було прийнято спільну українсько-польську парламентську заяву, яка, до речі, в українському Парламенті пройшла більшістю, але з перевагою лише в один голос.
Утім в Україні багато інших політиків, які зовсім інакше оцінюють причини українсько-польського військово-політичного протистояння, зокрема волинської трагедії 1943–1944 рр. Як правило, вони представляють право-радикальні, національно-патріотичні сили: БЮТ (Блок Юлії Тимошенко), Народний союз «Наша Україна» (НСНУ), Народний Рух України (НРУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) тощо. Так, на той час лідер української парламентської опозиції Ю. Тимошенко (у 2003 р. лідер партії «Батьківщина») категорично виступала проти ухвалення спільної парламентської декларації з нагоди 60-ї річниці волинської трагедії. Однак пізніше, зокрема під час свого візиту до Брюсселя в листопаді 2006 р., вона усіляко намагалася привернути до себе симпатію євродепутата від Польщі і тодішнього Голови комітету у зв’язках з Україною Марека Сивеця. Останній, як відомо, виконуючи у 2003 р. обов’язки Державного секретаря канцелярії Президента О. Кваснєвського і Голови Бюро національної безпеки Польщі, був головною рушійною силою у проведенні заходів щодо вшанування пам’яті жертв цієї трагедії.