Ідеями еклектизму наповнені праці й іншого видатного дослідника-фольклориста, прихильника історично-порівняльного методу Михайла Грушевського (1866—1934). Як знавець минулого рідного народу та світового розвитку, він розглядав історію як тло виникнення та побутування усної народної творчості. Вивчаючи праці своїх попередників — і зарубіжних, і вітчизняних, — він зумів виокремити ті раціональні ідеї, на яких можна було здійснювати подальший науковий аналіз фольклорних текстів. В «Історії української літератури» він писав: «Признаючи поліґенізм казкових, взагалі поетичних мотивів, у певній мірі треба рахуватися з усіми можливостями запозичень із тих огнищ творчості, де йшла особливо інтенсивна робота над літературним, поетичним перероблюванням казкових тем... І на сім же зійшлись кінець-кінцем найважніші дослідники східньо-слов'янського фольклору — на необхідності рахуватись як із самостійними, більше-менше традиційними основами — останками мітольоґічного мислення, так і з літературним запозиченням». Він підтримав думку Веселовського, що обидва напрями інтерпретації — міфологічний та історичний — повинні використовуватись водночас, «тільки так, що проба міфологічного толкування повинна починатись, коли вже скінчені всі порахунки з історією».
На подібних засадах стояли визначні науковці-фольклористи Іван Франко та Володимир Гнатюк. Останній в огляді «Живой старины» (1908), характеризуючи поширені на той час фольклористичні теорії, говорив, що жодна з них не може бути універсальною, «бо не можна постання всіх творів усної словесності пояснити одним способом; але деякі твори можна пояснити то одною, то другою, то третьою теорією...» Як зазначав Ф. Колесса, «до переваги еклектичної методи причинилося й те, що згадані три напрямки довгий час існували й розвивалися паралельно та впливали на себе взаїмно, в вогні критики очищувалися від методичних помилок і крайностей, так що в результаті їх дйсяги залишилися тривалим надбанням науки, вияснюючи ґенезу (Цовстання) і зріст народньої творчости та кидаючи світло на міжнародні взаємини й шляхи культурних впливів».
Таким чином, позитивною прикметою історичної школи стало вивчення фольклорних матеріалів на реальному історичному ґрунті, з урахуванням подій та явищ народного минулого. Важливим кроком було об'єднання зусиль та досягнень різних фольклористичних напрямів, перенесення міфологічного аналізу та порівняльних студій міґрації тем, мотивів, та образів на історичну основу.
На жаль, цей шлях розвитку фольклористики на українських землях був перерваций у радянський період, коли складалася радянська школа фольклористики. її засади базувались на матеріалістичному розумінні світу, що заперечувало будь-які ідеалістичні трактування явищ дійсності. Суспільно-економічні праці К. Маркса почали штучно залучатись у царині гуманітарних наук. Насаджене силоміць марксистсько-ленінське вчення у галузі фольклористики призвело до великої кількості помилок. Твори словесності розглядались як вираження класових інтересів «трудового народу». Внаслідок цього фольклористика стала вульгарно політизованою, ідеологізованою, здобутки багатьох передових вчених минулого названі «реакційними, буржуазними», а багатьох дослідників (в тому числі П. Чубинського, М. Грушевського, С Єфремова, О. Потебню та ін.) проголошено «ворог%ми народу та соціалістичної держави». Багато наукових праць та авторів було знищено, багато були несправедливо забуті.
З фольклорного Матеріалу був вилучений величезний масив не лише окремих текстів а й цілих жанрів (таких як магія, народна демонологія, фольклор українських повстанських армій УСС та УПА тощо), які не узгоджувалися із матеріалістичними та ідеологічними поглядами насадженого вчення. Заборона будь-якого прояву національного вилилась ;у заборону ряду творів — українських національних гімнів, маркових пісень, творів періодів українських визвольних змагань, ще злившись з історичним ліро-епосом минулого, стали народними. Залишені в науковому обігу тексти аналізувались примітивно, спрощено.