Петро Немировський
У К Р А Ї Н С Ь К А З И М А
Повість
Переклад із російської Олени Коваль
“Українська зима” — повість про воєнний Київ у грудні 2022-го року. Автор описує свої враження від Києва під час своєї подорожі до України зі США. Досвід отих відвідин став для нього безцінним. Автор має надію, що й читач знайде у цій повісті щось важливе для себе.
Зміст
ЧАСТИНА ПЕРША
Без вітчизни можна прожити
То не моя війна
Шестикутний талісман
Зона підвищеної турбулентності
Порожній автобус
ЧАСТИНА ДРУГА
Дивна нудота
Вороння Берковецького цвинтаря
Безкрилий
Обличчя зла
Зустріч із Кобзарем
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
“Молися за нього”
Труп у Бучанському саду
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Нове старе місто
Пару слів про овечок і курей
Запалювання свіч
Злочинниця
ЧАСТИНА П’ЯТА
“Звідки пан родом?”
Епілог
ЧАСТИНА ПЕРША
Без вітчизни можна прожити
Я працював, чи то пак підпрацьовував, парамедиком “швидкої допомоги”. Три, а іноді й чотири зміни на тиждень, із напарником їздив Нью-Йорком, забираючи пацієнтів із різних околиць і доставляючи їх за призначенням. Серед пацієнтів, котрих обслуговувала наша компанія, переважали люди похилого віку. Ми відвозили їх у лікарні чи в інші медичні заклади. Хоча зустрічалися і молодші, і середнього віку. Іноді за дорученням диспетчера ми підбирали з вулиць жертв автотрощ або ж вуличних бійок, чи передозованих наркоманів, мали також справу із психіатричними пацієнтами.
Останнім часом я намагався вибирати свою зміну так, щоби на пару зі мною працював мій 20-річний син Давид, котрий нещодавно отримав сертифікат парамедика. Давид навчався в коледжі Мангеттену за спеціальністю медичного інженера. За моєю порадою, він закінчив іще й піврічні курси, щоби під час навчання в коледжі підпрацьовувати парамедиком. Та робота синові подобалась, навчанню в коледжі вона не перешкоджала, тим паче, на мій погляд, вона розширювала коло його медичних знань, що могло підсобити йому у майбутній професії, теж пов’язаній із медициною. Ну, і зайвий долар у кишені теж нікому ще не завадив. Словом, у нас зі сином несподівано виникла сімейна команда парамедиків.
Для мене ж ця робота, насамперед, була потрібна як фінансова підмога. Щодо самої роботи як такої, то справжнє живе зацікавлення нею я проявляв тільки на початку, а вже через три роки отой інтерес значно впав. Те, що колись для мене здавалось таким різноманітним і непередбаченим, поступово перетворилося на рутину. Щось подібне відбувається, либонь, із будь-якою роботою, подейкують, навіть із акторами чи журналістами, тобто з творчими людьми щось подібне часто-густо трапляється. То що вже казати, в такому разі, про роботу санітара!
За освітою я історик. Колись у Києві закінчив історичний факультет ув університеті. У Нью-Йорку тривалий час довелося попрацювати в різних місцях, які нічого спільного не мали з фахом історика. Хоча пристрасть до історії мене не покидала і в Нью-Йорку. Врешті-решт, мені вдалося отримати посаду викладача з історії в одному із коледжів у Нью-Йорку, де я вів два класи за програмою для бакалаврів. Також три роки опісля я поступив ув аспірантуру, щоби здобути ступінь доктора (PhD) історії. Це уможливило би мені посаду професора у коледжі, і вже не згідно короткострокового контракту, а на постійній основі і на повну ставку. Тобто, мати не два класи, як зараз, а чотири чи п’ять, брати участь в різних академічних проектах, розробляти освітню програму, токмо, мати повноцінну працю, улюблену і відповідну до моїх внутрішніх запитів, де я би відчував себе на своєму місці.
Так буває в житті, в кожного складається по своєму: один зразу ж знаходить своє покликання і всю снагу скеровує туди, б’є в одну точку і здебільшого досягає успіху. (Хоча, і не завжди). А ось в іншого шлях іде зиґзаґами, інколи такими химерними, що людина може навіть збитися з курсу і втратити кінцеву мету. Та раптом — виходить переможцем! Тобто однакових правил нема.