- Ну що, друзі, ще по чарці? За перемогу. Щоб усі москалі виздихали.
Ворони Берковецького цвинтаря
- Вибухи чув? - запитала Наталка, коли я розплющив очі і потягнувся, випроставши руки з-під ковдри.
- Ні. А що, були вибухи?
- Жартуєш? Два прильоти у Шевченківському районі, розбило ТЕЦ. Ти що, справді не чув, як свистіли ракети?
- Нє, я чув лиш, як хропів Тарас у сусідній кімнаті. Бо я заліз із головою під ковдру. Тому й не чув нічого.
- Поїдеш додому, так і не почувши жодного вибуху.
- Не хвилюйся так, почує, ще бабахне, - сказав Тарас, увійшовши до кімнати. - Ну що, синку, вставай. Я розігрів вареників. Козак зраночку мусить добротно поїсти, щоби бути готовим товкти москалів. Ти не змерз? У нас тут не Африка, батареї ледь гріють.
- Ні. Не замерз. Адже я спав в одязі і під двома ковдрами.
- Тоді гаразд! Добре, вже вставай. Ти ж хотів зранку на цвинтар поїхати, а по обіді нам треба буде Влада з лікарні забрати. Він самотужки, без нас, додому не добереться.
Десь за годину ми з Тарасом під’їхали до широкої арки старого Берковецького цвинтаря. Я купив у продавчині великий букет троянд, розрахувався із таксистом, і ми пішли цвинтарними доріжками до могили моєї бабусі, котра померла сорок п’ять років тому.
Дрібно сніжило, покриваючи суцільним м’яким килимом стежки, гранітні плити, хрести, чаші скорботи, кущі та старі дерева. Обабіч входу на цвинтар ще стояло декілька відвідувачів і працівників контори. Але в міру нашого віддаляння вглиб відвідувачі цілковито зникли. Лиш зрідка дорогою проїжджало якесь там авто, а потім знову все завмирало, поринаючи у вічний спокій та нерухомість. Тільки повільно падав сніг, та ще й, налякані чимось чи невдоволені, з дерева на дерево перелітали ворони.
Другий день поспіль я їздив Києвом, маючи змогу спостерігати (наразі лише з машини) за змінами у міській архітектурі. Зміни були приголомшливі. Місто було забудоване новими модерновими проектами, цілими розкішними архітектурними комплексами. Іноді мені було навіть важко зрозуміти, в якому районі я зараз перебуваю, настільки все було невпізнанним.
Зате тут, на старому Берковецькому цвинтарі, час, насправді, зупинився. Тут все було так само, як і чверть століття тому.
- Ти знаєш, де могила? Впевнений, що знайдеш? - уточнював Тарас.
- Я знаю номер ділянки, 113-та. Це, здається, недалеко звідси. Ми завжди заходили до неї з боку старих воріт, звідти я знайшов би дорогу із заплющеними очима, а ось від нових воріт я туди ніколи не ходив. Не біда, знайдемо. Місця знайомі, дуже знайомі, - запевнював я Тараса, хоча, правду кажучи, вже тьмяно здогадувався, що блукаю, заледве орієнтуючись, де саме на цвинтарі ми є. Нумерація ділянок була абсолютно заплутаною і позбавленою будь-якої логіки.
Підсвідомо я засунув руку в кишеню джинсів і намацав там холодну бронзову шестикутну зірку на ланцюжку — талісман від сина, на дорогу. “Боже, приведи мене туди. Мені це вкрай важливо. Я знаю, що чудес не буває. Все одно — please – зроби це”.
- Онде якийсь дядько йде. Зараз у нього запитаємо, може, він підкаже, - сказав Тарас, вказуючи рукою на чоловіка середнього віку, що проходив мимо.
- Ви не підкажете, випадково, як нам потрапити на 113-ту ділянку?
- Вам потрібна стара єврейська ділянка? Звичайно, знаю. Вона поруч із татарською ділянкою, чи не так?
- Так і є.
- То ж ви, хлопці, йдете зовсім в іншому керунку. Вважайте, вам пощастило, що зустріли мене. Йдіть за мною. Я тут, на цьому цвинтарі, майже народився, тут працюю все своє свідоме життя, - не без гордості повідомив чолов’яга.
- Тут ви й помрете, - пожартував Тарас.
- Вмирати я якраз і не збираюся, - заперечив спересердя провідник.
Йдучи, він розповів, що народився в пологовому будинку неподалік від цвинтаря, живе теж поруч і працює тут доглядачем уже майже тридцять років, тому знає кожну стежку. Він захопився і став нам у подробицях розповідати історії з “бурхливого” цвинтарного життя, але Тарас його перебив:
- Я чув, що тут хоронитимуть загиблих воїнів ЗСУ, чи це правда?
- Так, зараз розчищають місце біля однієї старої ділянки, там уже ніхто не навідується. Тепер там готують нову ділянку для наших військових. Але це з іншого боку, звідси далеченько... Ось, хлопці, ми й прийшли. Впізнаєш? - звернувся він до мене.
- Так, тепер впізнаю. Мені вас Бог послав, - подякував я йому.
Розпрощавшись, чоловік пішов. А ми з Тарасом стали ходити рядами, розшукуючи могилу моєї бабусі. Кожен мав вибраний ряд, я сказав Тарасу, якої форми пам’ятник, яке ім’я викарбуване на гранітному камені, і що на тому пам’ятнику дві світлини — бабусі та діда.